Я завжди мріяла не просто побувати в іншій країні, а пожити там тривалий час, відчути місцевий колорит, здобути новий досвід. Така можливість з’явилася, коли я зустріла дівчину, що роздавала листівки від міжнародної волонтерської організації, й дізналася про цікаве стажування за кордоном. Думала: ось він, мій щасливий квиток! Утім все виявилося не так просто.
Щоби стати волонтеркою, я заповнила анкету на відповідному сайті. Через кілька днів мені зателефонували. Менеджерка сказала, що потрібно скласти простий тест на знання англійської та пройти співбесіду по відеозв’язку з роботодавцями.
У соцмережах про цю організацію багато позитивних відгуків. Мені надсилали фото зі стажування в Америці, Британії, Франції... За кілька годин буквально завалили повідомленнями: “Давай, не вагайся. Ти теж зможеш! Не втрачай свого шансу!” Менеджерка зателефонувала знову — вп’яте! Така наполегливість трохи насторожила, та я погодилася на співбесіду.
Умови були простими — я займаюся з дітьми у садку англійською 3 — 4 години на день протягом шести тижнів. За це організація забезпечує належні умови проживання в гостьовій родині або у квартирі з іншими волонтерами. Мені обіцяли спальне місце, доступ до Wi-Fi, робочий ноутбук, гаряче водопостачання і ще багато всяких допоміжних речей. Самостійно я мала оплатити тільки видатки на дорогу та страхування. Такі умови мені сподобались, тож я відправила заявки на волонтерство у різні країни — Німеччину, Грецію та Польщу.
Майже відразу на електронну пошту надійшов лист від пані Агати з Гданська. Вона повідомила, що дитячий садок у її місті саме шукає ще одного волонтера. Стажування мало розпочатися через кілька місяців, тож варто поспішати, щоби це місце не зайняв хтось інший. Про те, що підписувати договір треба якомога швидше,Агата повторила разів п’ять протягом однієї короткої телефонної розмови.
Я пройшла співбесіду з головою польського осередку міжнародної організації. Еджей запитав, чи маю я змогу зробити добровільний внесок — 100 доларів? Мовляв, це гроші для розвитку організації, а якби я шукала квартиру та харчувалася у Польщі самостійно, заплатила б набагато більше. Суму треба було внести вже завтра — на підтвердження того, що я справді приїду. Ну гаразд. Допомога то допомога. Я таки підписала договір.
“АЛЛО, ТИ ЇДЕШ ДО ІЛАВИ”
Вранці мене вже долучили до онлайн-групи стажерів. Там були люди з Індонезії, Туреччини, Бразилії, Америки, Китаю та Франції — більш як двадцять волонтерів, що збиралися до дитячих садків Гданська.
За тиждень перед стажуванням мене покликали на зустріч в організацію, щоби ще раз ознайомити з планом волонтерства. Я очікувала серйозної розмови, але це більше нагадувало зустріч... секти! Голова українського осередку Ольга вигукувала фрази, які всі майбутні волонтери мали хором повторювати: наприклад, що почуваємося ми тут просто чудово. Вона співала, танцювала і з шаленим поглядом переконувала: нам неабияк пощастило!
Перед від’їздом я попросила надіслати мені фото квартири, у якій буду жити наступні шість тижнів, але відповіді так і не отримала. Ну, може не було часу на мене. Тож увечері я зібрала речі та вирушила до Гданська.
Уже доїжджала до кордону, коли мені зателефонувала Хадіга з польського представництва організації: “Тобі вже сказали, що на стажування в Гданську всі місця зайняті й тому ти їдеш в Ілаву?” Ні! Такого я не очікувала. Де це взагалі? Виявилося, Ілава — невеличке містечко за 120 кілометрів від Гданська...
Автобусом до Варшави я їхала трохи більше як 15 годин. Далі потягом до Гданська — ще 3 години. Там на вокзалі мене мав чекати Еджей. Він запізнювався. Я зателефонувала і одразу ж запитала, чому не отримала фото квартири. Хлопець став виправдовуватися: був дуже зайнятий, забув. Але я вже майже на місці, скоро все побачу сама...
А ЦЕ ВАШ МАТРАЦ!
До Ілави я приїхала вночі. Там мене мав зустріти Фабіан. Але вокзал був порожній, мене ніхто не чекав... Я сіла на лавку і вже готувалася там ночувати. Через пів години до мене підійшов хлопець:
“Ти не мене чекаєш?” — запитав англійською із польським акцентом. Став вибачатися за запізнення, підхопив мої речі та поніс у машину.
Фабіан завів мене до квартири, на підлозі сиділи двоє дівчат: “Це Джулія та Міга, ти будеш працювати разом із ними”. “А де я маю спати?” — поцікавилась я. — “Зараз щось придумаємо”. Фабіан, що представився сином директора дитячого садка, в якому я мала працювати, дістав із шафи три надувні матраци. Ми були розлючені. Але хлопець сказав, що це тимчасово — от-от принесуть хороші ліжка.
Замість ліжка мені видали незручний матрац. Подушку і ковдру довелося купувати за власні гроші.
Зрештою, ще годину тому я була готова спати на вокзалі, тому й матрац мене потішив. Хоча подушки та ковдри не було. А ще — обіцяного вай-фаю, гарячої води та ноутбука... Міга з Індонезії зачинилася у ванній і голосно схлипувала. Джулія з Бразилії курила на балконі.
ПЕРШИЙ РОБОЧИЙ ДЕНЬ
...Ми прокинулись о сьомій ранку, адже, за умовами договору, робота починалася з восьмої. У нас була адреса дитячого садка, ми пішли самостійно шукати його, розпитуючи дорогу в перехожих. Дісталися тільки о 8.30. На порозі нас чекав розлючений директор Войцех. Він не розмовляв англійською. Репетував, немов скажений. Розмахував руками і тикав пальцем на годинник.
Фабіан перекладав: за спізнення на пів години — покарання, будемо працювати до 17.00. “Але за умовами договору наш робочий день триває лише три-чотири години”, — намагалась заперечити я. “Це мене не цікавить. Ви не пунктуальні. Живете в нашій квартирі, їсти будете за наш рахунок, а тому й працюватимете стільки, скільки я скажу”, — почули ми.
Нас розвели по різних дитячих групах. Мені треба було навчати англійської наймолодших — 3 — 4-річних.
Та замість співати веселих пісень англійською, які я готувала для дітей ще до від’їзду, вихователька сказала розкладати на стіл тарілки зі сніданком. Малюків довелося годувати з ложки. Більшість не реагували на мої вмовляння з’їсти ще каші. А загалом їх було 23! Тим часом вихователька пішла на кухню — пити каву з коліжанками. Далі Анжеліка наказала мені допомогти дітям помити руки. Потім — відвести малюків у туалет, одягти і вивести на прогулянку.
Далі слід було вкладати дітлахів спати. Якщо хтось починав плакати, вихователька казала, що це через те, що я погано працюю.
Коли діти заснули, я спитала, коли буде перерва на обід. Директор садочка засміявся: мовляв, забув про наше харчування, тому сьогодні будемо без їжі. І пішов геть.
ХОЧЕШ ДОДОМУ? ПЛАТИ!
Після 17-ї години ми з волонтерками повернулися до квартири. Фабіан сказав, що сьогодні покращення умов проживання не буде. І за інтернет він не заплатив. Увечері Джулія зателефонувала голові польського осередку, щоби поскаржитись. Та керівниця заявила, що матрац — це теж спальне місце. А інтернет не був основним пунктом, тому господарі квартири не порушили умов договору. Але у нас і з гарячою водою теж були проблеми. Вона то з’являлася на декілька годин, то знову зникала. Чайник на електричній плиті грівся сорок хвилин, а єдина лампочка на кухні перегоріла. Подушку та ковдру довелося купувати — не спати ж шість тижнів під курткою!
Наступного дня зателефонувала менеджерка осередку й сказала, що нам потрібно здати по 50 доларів на польський фонд. Зважаючи на умови праці та проживання, ми вирішили цього не робити. За тиждень я не витримала і стала зі сльозами на очах пакувати валізи. Та Хадіга заявила: аби я поїхала додому, потріб-
но розірвати договір. І сплатити штраф — 100 доларів.
БЕЗПЛАТНІ ІНОЗЕМЦІ — ДЛЯ ПРЕСТИЖУ
Усе ж таки я вирішила залишитися до кінця стажування. Новий робочий день у мене почався із розмови з директором. Я заявила, що не буду працювати з Анжелікою, адже вона погано виконує свої обов’язки виховательки. Тоді Войцех зголосився перевести мене працювати до старшої групи — до дітей 6 — 7 років. У цій групі вихователем був пан Марок. І нарешті — мене попросили підготувати для дітей цікаві ігри англійською!
Польське стажування виявилось нелегким випробуванням для волонтерок з України, Бразилії та Індонезії.
Вихователь згодом розповів, що цей садок приватний, і батьки платять великі гроші за кожен день перебування дитини в закладі. А головною візитівкою садка є іноземні волонтери, тобто ми. І це дозволяє садочку бути одним із найдорожчих у місті.
До кінця стажування я жила у тій же квартирі, спала на матраці, а у садочку, окрім мінімальних уроків англійської, допомагала на кухні розкладати їжу, гуляла з усією групою, возила всіх за чергою на санчатах, прибирала в групі після того, як дітлахи побавляться...
Помічник вихователя за таку роботу отримує в середньому за місяць 2780 злотих, це майже 18 тисяч гривень. А ми працювали за місце на підлозі, ще й благодійний внесок сплатили! Фактично, нас просто використали. До речі, загалом я була змушена витратити у цій пригоді 400 доларів. І дуже багато нервів.
ВИСНОВКИ НА МАЙБУТНЄ
Коли я повернулася додому, то пішла в організацію, щоби поскаржитись. Але там почула: дій, які би грубо порушували умови договору, не було, а отже, до відповідальності притягнути нікого не вдасться. Нині я шкодую, що не звернулася до правоохоронців.
Кажуть, що найкращий вчитель — наші невдачі. Тепер я добре знаю: потрібно ретельно перевіряти всі документи перед поїздкою, стежити, аби в договорі були всі важливі для мене пункти, а ще звернутися за консультацією до юриста. Потрібно вимагати фотографії місць проживання та роботи, і без цього нікуди не вирушати. Інакше можна опинитися у пастці.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з новим керівником Інституту національної пам'яті
