Сотні українок зазнали сексуалізованого насильства на війні — але жах для них на цьому не скінчився, пише “Нова газета Балтія”, яка зібрала історії жінок.
Історія Аліни з Київщини
“У перший же день війни я взяла Пиріжка — це мій кіт, і ми поїхали до моєї мами до села у Бучанському районі. По-перше, я чомусь вирішила, що там безпечніше, ніж у Києві. По-друге, хотілося бути з мамою, щоб у разі чого допомогти їй”, — розповіла дівчина журналістці.
У будинку, куди Аліна приїхала, вона провела дитинство. Раніше там жили її бабуся з дідусем, кілька років тому, вийшовши на пенсію, туди зовсім перебралася її мама.
“Коли я приїхала, мама дуже зраділа. Потім у село прийшли ваші військові. Але ми навіть за них ще якийсь час якось жили. Просто з дому не виходили. А одного вечора навпроти нашої хвіртки зупинився танк, зайшли військові, і нас із мамою загнали в льох. Було страшно, мама безперервно плакала і не могла зупинитись. Вона говорила зі мною, і при цьому у неї сльози нескінченним потоком начебто самі по собі лилися. А я була на якомусь адреналіні і, навпаки, поводилася зібрано. Того ж вечора чомусь саме в наш льох зігнали ще сусідку трохи старшу за мене, її матір, бабу й діда”, — каже дівчина.
“Ближче до ночі другого дня відкрилася кришка льоху, з'явився п'яний військовий, нас його перегаром аж унизу обдало, він кивнув на мене і сказав: “Вилізай”. Я злякалась. Мама почала його просити: “Не треба, не треба”. Він направив на нас зброю. Я полізла сходами нагору. У хаті вони мене зґвалтували, а потім завели назад у підвал”, — згадує дівчина. — Можна було ризикнути й спробувати втекти, але мені було дуже страшно, що вони мене вб'ють, і в льоху залишалася моя мама. Я боялася, що вони розлютиться і застрелять її”.
Коли Аліну повернули у льох, ніхто, за її словами, ні про що її не питав, навіть мати. Наступного дня за нею ніхто не приходив. А через день двері знову відчинилися, і її знову “викликали”. Заштовхнувши її до будинку, люди у формі наказали насмажити для них картоплі, а самі тим часом пили горілку та курили. На той час у будинку, як вона згадує, було вже троє чоловіків, а потім підійшли ще двоє. Один із них кинув їй на стіл ціпок ковбаси, щоб вона нарізала.
“Я впевнена, що вони всі були під наркотою, крім того, що в смерть п'яні, — каже дівчина. — Коли вони ґвалтували мене, вони нелюдськи голосно і бридко гавкали, гавкали, верещали”.
За словами дівчини, їх тримали у льоху 4 дні. “Потім ці гниди пішли, і ми вибралися, — веде далі вона. — Згодом приїхали українські військові, журналісти, волонтери, купа народу, кого тільки не було. Але для мене на цьому нічого не скінчилося. Можна сказати, що тільки почалося. Тому що куди б я не пішла, я відчувала по поглядах сусідів, що всі знають.
І це були осудливі погляди. Якось я стояла в черзі в магазині і чула, як люди, не помітивши мене, обговорюють мене ж. Нібито я їла з російськими фашистами і мало не спала з ними з власної волі. Я думала, а чого вони взагалі могли взяти, що я з ними їла? Напевно, хтось із тих, хто був у підвалі, відчув від мене запах смаженої картоплі, зробив такий висновок та розповів потім усім? Не знаю. Але я з ними не їла”.
Незабаром після того, як Аліна з мамою вибралися з льоху, у її матері відмовили ноги. Дівчина припускає, що це від пережитих шоку та горя. У травні її мама померла: уві сні зупинилося серце. дівчина спершу перебралася до Києва, а потім виїхала до Іспанії.
Свідчення психологів
У лютому 2024 року керівник відділу Генеральної прокуратури України Ганна Сосонська розповіла, що її офіс “виявив 270 тяжких злочинів, пов'язаних із насильством щодо жінок, чоловіків, цивільних та військовополонених”, пише видання.
Повідомляється, що крім безпосередньо зґвалтувань, у цю кількість увійшли випадки, коли окупанти завдавали каліцтва статевим органам українців, змушували їх роздягатися та змушували спостерігати за сексуалізованим насильством щодо їхніх близьких. Прокуратура виявила 30 російських військовослужбовців, які вчинили сексуалізоване насильство під час війни. Усім 30 чоловікам висунули звинувачення, двоє були офіційно засуджені заочно та засуджені до 12 та 10 років позбавлення волі. На цих судах виступали постраждалі, свідки та прокурор — а клітка була порожньою.
Далеко не всі жінки розповідають про насильство. Окрім відомих факторів, які змушують жінок мовчати про пережите насильство у мирний час, під час війни з'являються додаткові.
“Дівчата, у яких рідні служать у Збройних силах України, намагаються про це не казати”, — розповідає українська юристка Лариса Денисенко.
За словами юристки, нерідко жінки приховують від своїх чоловіків-військових, що пережили зґвалтування, тому що чоловікам “може стати боляче від того, що вони нібито неефективні та, захищаючи країну, не змогли захистити свою родину”.
!У березні — квітні 2022 року я працювала на гарячій лінії. Жінка написала, що її зґвалтували в Україні та попросила психологічну допомогу. Я її пов'язала із психологом, але вона потім так і не написала ні нам, ні психологу”, — розповідає українка Анастасія Подорожна.
Проте деяке уявлення про масштаби проблеми можна скласти за непрямими даними. У квітні 2022 року до Подорожної звернулася за допомогою колега, яка займалася доставкою великої партії таблеток для медикаментозного аборту до Бучі: “Вона сказала, що від лікарів надійшло екстрене прохання доставити сто наборів [для медикаментозного аборту]. І що, зокрема, це було потрібно неповнолітнім дівчатам”.
“У листопаді 2023 року до мене звернулася мати молодої дівчини, яка попросила мене поговорити з її дочкою. Вона сказала, що під час окупації їхнього міста дівчинку зґвалтували російські військові. На той момент їй було 16 років”, — розповідає психотерапевт Валерія Швидченка з України.
На момент, коли жінка зателефонувала фахівці, вони з дочкою прожили в Угорщині близько року. Школу дівчина так і не закінчила.
“Вона відмовилася доучуватися у новій країні і натомість влаштувалася на роботу, щоб допомагати матері, — розповідає Швидченко. — Власне, коли її мама подзвонила мені, то сказала: «Будь ласка, допоможіть моїй доньці, вона мене дуже лякає: вона як нежива». Я спитала: що ви маєте на увазі? Має сильну апатію? Вона не їсть, не доглядає себе, не встає з ліжка, нічим не займається? На що її мама відповіла: «У тому й річ, що ні. Вона рано встає, чистить зуби, розчісується, снідає, ми удвох їдемо на роботу, там ні в кого до неї немає жодного нарікання, ми повертаємось додому, вона вечеряє, дивиться в телевізор і лягає спати. І все це без жодної емоції. Вона як робот. Це зводить мене з розуму. Я не знаю, як поговорити з нею про те, що вона пережила. Я боюся, що одного дня вона просто мовчки накладе на себе руки”.
“Мама дуже хвилюється за мене, — сказала дівчина, підключившись до дзвінка суворо вчасно. — Але я не хочу нічого обговорювати, вибачте. Якщо можна, давайте зідзвонюватимемося і просто вимикатимемо на годину камери і мікрофон, а мамі я говоритиму, що ми тут все, що потрібно, обговорили”.
Психолог погодилася на ці умови, потай сподіваючись, що в якийсь момент дівчина все ж таки заговорить.
“У такому форматі ми провели чотири сеанси. Щоразу вона віталася, після чого я залишалася віч-на-віч із чорним екраном і перекресленим значком мікрофона”, — розповідає Швидченко.
Після цього психолог попросила у дівчини вибачення і сказала, що краще все ж таки відкласти зустрічі до періоду, коли та буде готова говорити. Більше вони не дзвонили.
Підписуйтесь на сторінку "Експресу" у Facebook
