Київ уже тривалий час обговорює з партнерами гарантії безпеки. Це питання було головним і на нещодавній зустрічі Коаліції охочих, де 26 країн формально підтвердили намір надіслати свій контингент в Україну в разі перемир’я. Водночас маємо гіркий досвід — Будапештський меморандум, відповідно до якого Україна обміняла ядерний статус на примарні “гарантії”, які так і не врятували нашу країну від агресії і втрати територій. А коли ще гарантії безпеки не спрацьовували?
— Першими гарантіями безпеки в європейському праві були Вестфальські угоди 1648 року, — розповідає Дмитро Франчук, політичний аналітик. — Головними гарантами Вестфальського миру виступили Франція та Швеція, котрі повинні були втручатися у конфлікти у разі порушення миру. Але інституційного механізму, який би автоматично застосовував примус до порушника, не існувало. У результаті ці гарантії перманентно порушувалися.
— У 1839 році з’явився Лондонський договір, згідно з яким Франція, Велика Британія, Пруссія, Росія та Австрія пообіцяли захищати нейтралітет і незалежність Бельгії, — додає Юрій Тетеря, історик. — Та в 1914 році стримувальний ефект договору катастрофічно провалився, коли Німеччина реалізувала план, що його уклав начальник Генштабу генерал Альфред фон Шліффен. Він передбачав вторгнення в Бельгію для подальшого нападу на Францію. Ця угода стала офіційним приводом для вступу Лондону в Першу світову війну.
— А які гарантії безпеки з’явилися після Першої світової війни?
● Д. Франчук:
— Передовсім варто згадати Локарнські договори 1925 року. Західні держави (Франція, Бельгія, Велика Британія) і Німеччина підписали пакт, згідно з яким Німеччина визнавала свої західні кордони і відмовлялася від застосування сили. А Велика Британія й Італія гарантували ці кордони. Водночас східні кордони Німеччини були предметом окремих домовленостей. Цей механізм працював лише доти, доки домінував політичний консенсус. Коли Німеччина за часів правління Гітлера почала ревізіоністську політику, то першим явним порушенням договору стало введення військ у демілітаризовану Рейнську зону в 1936 році.
Колективну безпеку мала гарантувати й Ліга Націй. У 1935 році, коли Італія вторглася в Ефіопію, Ліга засудила напад і навіть запровадила економічні санкції проти Риму. Однак вони не стосувалися таких стратегічно важливих товарів, як нафта, вугілля. Тож ці санкції не зупинили Італію.
У 1938 році з’явилася Мюнхенська угода, котра дозволила Німеччині анексувати Судетську область Чехословаччини. Велика Британія й Франція вважали, що таким тимчасовим рішенням знято ризик великої війни. Чехословаччині не дали змоги брати участь у марафоні переговорів. У підсумку кордони країни були змінені без її згоди.
— Британсько-французькі гарантії не врятували і Польщу?
● Д. Франчук:
— Так. Після подій у Чехословаччині, у березні 1939-го, Велика Британія і Франція оголосили, що забезпечать військову допомогу Польщі у разі німецької агресії. Що сталося на практиці? Німеччина вторглася в Польщу 1 вересня 1939-го. Британія та Франція оголосили війну 3 вересня, тобто майже відразу. Проте насправді воєнні дії західних союзників виявилися дуже обмеженими у перші місяці. Причиною цього був, зокрема, страх перед великими втратами, політичні та логістичні чинники. Як результат — Польща була окупована двома агресорами.
— А кому США надавали гарантії безпеки і чи спрацювали вони?
● Ю. Тетеря:
— Наприклад, Південному В’єтнаму. Гарантії реалізовувались через військову, економічну та політичну підтримку. Хоча формального “гарантійного договору” про безпеку між США і Південним В’єтнамом як між повноправними союзниками не існувало. Ці гарантії надавалися через Організацію Договору Південно-Східної Азії (СЕАТО). Вашингтон не направляв своїх військ у В’єтнам доти, доки бойові дії там не розгорілися.
Чинними й ефективними є гарантії безпеки Штатів для Південної Кореї, підписані у 1953 році. Згідно з ними, США розмістили в країні свої війська. На сьогодні Південна Корея входить у трійку країн, де базується найбільша кількість американських військових — близько 28 тисяч.
● Д. Франчук:
— Після відмови від ядерної зброї Україна дістала від США, Великої Британії й Росії політичні “запевнення” (assurances) про повагу до її незалежності та територіальної цілісності. Мова про Будапештський меморандум. Але це не був повноцінний договір про колективну оборону. Тож Росія порушила ці “запевнення”. А загалом історичний досвід показує, що жодні гарантії неспроможні стримати агресора.
