“На нинішньому етапі ми все ще не дійшли висновку, що Росія чинить в Україні геноцид”, — таку заяву зробив голова Незалежної міжнародної комісії ООН з розслідування порушень в Україні Ерік Мьосе. За його словами, комісія не має достатньо доказів, які б відповідали юридичній кваліфікації, передбаченій Конвенцією про геноцид.
Як розуміти такі заяви представника ООН? Невже злочини Росії у Маріуполі, Бучі, Ірпені, Ізюмі та інших українських містах і селах не підпадають під категорію геноциду? З’ясовуємо це у розмові з юристкою Регіонального центру прав людини Катериною Рашевською.
— Висновки про те, що ООН не бачить геноциду в Україні, поспішні, — каже Катерина Рашевська. — Крім заяв Еріка Мьосе й інших експертів, слід орієнтуватися на попередні звіти комісії. Зокрема, у нещодавньому документі Conference Room Paper вказано, що розслідування фактів триває і що частина риторики в російських державних та інших медіа може бути прямим і публічним підбурюванням до геноциду. Відомо й про те, що у комісії з’явилися спеціалісти, які вивчають суто геноцидальну політику РФ. Тому в майбутніх звітах позиція експертів ООН може бути рішучішою.
— Чим комісія обгрунтовує свої сумніви нині?
— Експерти комісії не можуть підтвердити наявність у діяннях росіян наміру знищити українську національну групу повністю або частково. Ймовірно, це обумовлено потребою доводити в кожному конкретному випадку, що винна особа вчинила злочин саме з геноцидальним умислом.
Водночас міркування комісії щодо підбурювання до вчинення геноциду (маю на увазі медійну риторику, інтерв’ю і заяви офіційних осіб РФ) — перший крок до підтвердження злочинного умислу.
— Які факти насправді вказують на те, що РФ чинить геноцид?
— Про геноцид можуть свідчити: вбивства, позасудові страти, катування, сексуальне насильство, незаконна депортація, насильницька передача дітей у російські родини з наміром залишити під контролем РФ назавжди, створення умов для винищення (обстріл гуманітарних коридорів, моріння голодом і спрагою, цілеспрямоване знищення об’єктів критичної інфраструктури), напади на активне ядро української нації (громадських, публічних діячів, журналістів, активістів) тощо.
— Які шанси, що в ООН таки визнають факт геноциду Росії проти українського народу?
— Це великою мірою залежатиме від руху справи “Україна проти Росії” (за обвинуваченнями в порушенні Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього) у Міжнародному суді ООН. Важливо продовжувати зусилля щодо визнання геноцидом російських злочинів в Україні й на рівні іноземних парламентів, регіональних та міжнародних організацій. І тут розширення скарги в Міжнародному суді ООН — завдання номер один.
