Вона — жінка без комплексів та зірка без “понтів”. Харизматична, емпатична, відверта. Така ж її творчість, що давно підкорила численну армію шанувальників...
— Нині ви живете у Польщі, але багато гастролюєте Європою. На ваші концерти приходять переважно українські біженці чи все-таки місцеві жителі?
— В основному — європейська публіка. Після першої ж пісні я завжди запитую у залу, хто тут розуміє українську мову? Типова ситуація: з тисячі людей піднімається п’ять рук. Відповідно, я весь концерт розмовляю англійською, розповідаючи, про що взагалі мої пісні та що хочу донести...
Окрім того, дякую іноземцям за підтримку та допомогу Україні, але прошу не звикати до війни. Адже, якщо сьогодні, можливо, комусь видається, що вона десь далеко, не факт, що завтра не прилетить у їхнє місто чи країну. Тому треба об’єднуватися і всім світом боротися зі злом. Тільки тоді світло переможе темряву.
— На початку великої війни ви два місяці провели на Київщині. Фактично за 15 кілометрів від населених пунктів, захоплених окупантами. У вас не було відчуття страху чи воно з часом “атрофувалося”?
— Якби я мала дітей і переживала за їхню долю, то, напевно, одразу кудись поїхала б. Але я незаміжня... Ну а тато з мамою не були готові полишити Баришівку. Тому я вирішила залишитись із ними. Що ж до відчуття страху, то мала надто багато роботи, за якою про все забувала. Скажімо, плела для військових сітки, спілкувалась із західними медіа (щодня по декілька інтерв’ю), працювала також в аптеці. У нас було багато дівчат, ми розгрібали ліки, які потім доправляли. Коли працюєш, ніколи думати про страх і про смерть... Це дуже загартовує дух!
Якби я мала дітей і переживала за їхню долю, то, напевно, одразу кудись поїхала б.
— Сьогодні багато хто дотримується принципу — жити тут і зараз. Ви також?
— Знаєте, в мене теж відбувається переоцінка цінностей. Не всіх, а деяких. Наприклад, раніше часто дарували брендові речі, але я їх майже не носила, а просто складала в шафу. Мовляв, вберу, коли буде привід: на якусь зйомку чи на свято. Коли ж відбулося повномасштабне вторгнення, через декілька тижнів я винесла з київської квартири три здоровезні картаті сумки. З новенькими — навіть не зривала етикеток — худі, спортивними костюмами, шкарпетками і т. п. Усе віддала волонтерам для людей, що мерзли у бомбосховищах. Відтоді, якщо маю якісь гарні речі, ношу їх тут і тепер. Бо завтра може просто не бути! Не боюсь також щось зіпсувати. Нехай поставлю на видному місці пляму, яка потім не відпереться, зате вилізу десь у Словаччині на дерево, бо дуже вже захотілося черешні. (Усміхається).
— За чим з мирного життя ви найбільше сумуєте?
— За риболовлею. От взяти вудки й поїхати з татом на водойму, де можна спокійно посидіти. А ще хотілось би піти за грибами в наші ліси. Проте розумію, що в найближчі роки таке неможливо, бо це якраз чернігівська сторона й ті села перебували в окупації... Звичайно, я знайду десь нові місця, але для нашої сім’ї це була традиція. Тепер же росіяни її вкрали.
— А як би ви продовжили речення: росіяни давно мали би зрозуміти..?
— Якщо говорити про них як про націю, то росіяни мали би давно зрозуміти, що в їхні голови вбили, вкарбували рабське мислення. І від нього треба позбуватися, беручи приклад з інших країн. Треба нарешті ставати вільними людьми. Якщо вони відчувають, що їм щось не подобається. Та, схоже, що не відчувають. Шкода.
— З щоденних повідомлень що вас найбільше зачіпає за живе та ранить?
— Останнє, що шокувало, це новина про хлопчика (у Миколаєві внаслідок обстрілу багатоповерхівки постраждав 11-річний школяр, якого вдалося врятувати з-під завалів. — Авт.). Я опублікувала відео в інстаграмі, під яким написала коментар його родичка. Вони оголосили збір коштів. Ми поширили номер картки у соцмережах, щоб скидалися на лікування.
Учора я виступала у Кракові — з Дурнєвим і Дантесом. Також збирали гроші, продавали футболки й т. д. Не знаючи ще, що той хлопчик не вижив. Я довідалась про все, коли повернулася з концерту та зайшла у соцмережі... Кожна така новина, вона вириває у тебе шматок серця, там виникає порожнеча, яку поки що дуже складно чимось заповнити. Навіть любов’ю.