Комедія “Скажене весілля — 3” стала найкасовішим українським фільмом минулого року. Стрічка, головну роль у якій зіграв Назар Задніпровський, зібрала в прокаті майже 30 мільйонів гривень. Тож не дивно, що популярного актора запрошують і в рекламу...
— Пане Назаре, на свята ви з’являлись на різних телеканалах ледь не кожні п’ять хвилин. У вас немає побоювання, що та реклама вам потім гикнеться?
— Я про таке не думаю. Беру приклад із Юри Горбунова, який і продюсер, і телеведучий, і знімається у кіно, і з реклам не вилазить. Вважаю, що не треба чогось боятися. Зрештою, побачимо, як усе складеться...
До речі, коли раніше пропонували примітивну рекламу, я відмовлявся. А тут прочитав сценарій, і мене зацікавило. Люблю, коли реклама не просто “їжте це, пийте те, купуйте там-то”, а коли вона дійсно з гумором та прикольна.
— Вас і до того, мабуть, впізнавали на кожному кроці, а тепер як даєте собі раду?
— Під час карантину з тим стало простіше: одягнув маску, накинув каптур — і вперед. Усе нормально! Правда, коли заходиш у кафе, доводиться все знімати, й мене, звичайно ж, впізнають. Підходять за автографами чи сфотографуватися...
Іноді трапляються й нахабні особи, які хочуть з тобою випити, але їх усе ж меншість. У таких випадках доводиться жорстко відповідати. На жаль.
— Узимку ви кудись літаєте в “теплі краї”? З сім’єю чи без...
— Ні. Нам подобається відпочивати в Західній Україні. Їздимо або в “Буковель”, або в Мигово, що на Буковині. Люблю пити там різні настоянки, зігріватися, а дружина з сином — кататися на лижах. Тепер ось доця підростає, можливо, вона цього разу теж на лижі стане — побачимо. Якщо дасть Бог, щоб усі були живі й здорові, обов’язково вирвемось у Карпати.
— А чому самі не катаєтесь на лещатах?
— Я справді не лижник, а спостерігач. (Усміхається). Мені вже здоров’я не дозволяє такі розваги. Маю проблеми з коліном. Тому багато чого тепер не можу собі дозволити. Ні стати на лижі, ні потанцювати. На жаль.
— Ви згадали про доньку. Якщо я правильно порахував, вона — першокласниця. Як тато з мамою дають собі раду з навчанням?
— Спочатку було важкувато, а тепер донечка, як мовиться, втягнулася. Їй цікаво вчитися, тому дуже старається. На відміну від брата-восьмикласника, який навпаки — розлінувався... Це не приватна школа, а звичайна. Ми виходили з міркувань, щоб була недалеко від хати.
Чи думав я уже над майбутнім своїх дітей? Так, і плани у мене великі. Хочу, щоб хтось із них (а може, й обидвоє) обрали нашу професію. Тоді це було би п’яте покоління акторів! А чи вони захочуть — це вже, як доля складеться. Подивимося.
— Вам не хотілось би зафарбувати сивину, щоб мати молодший вигляд?
— От завтра гратиму в “Мартині Борулі” старшого брата, то, може, трошки зафарбую. А так, узагалі, мене тепер що на зйомках, що в театрі експлуатують як дорослого вже актора. Тож сивина, навпаки, потрібна. До речі, я в “Сеньйорі” спочатку підмальовував сивину на скронях, останні ж сім років вистачає своєї. (Усміхається).
Іноді сивого волосся додають різні проблеми. Якщо це стосується роботи, то я звик терпіти, але якщо хтось із рідних хворіє, наприклад, діти, це забирає і шмат мого здоров’я. Одне слово, інколи буває важко. Ну, як у всіх людей. Стараюся бути стресостійким, але не завжди вдається.
— Пане Назаре, як би ви продовжили речення: “Мені дуже хочеться, щоб у 2022 році...”?
— ...настав мир в Україні. Це передусім! Щоб нам вдалося нарешті відновити свої кордони, й солдати та добровольці повернулися додому. Тим більше — щоб не було війни, якою нас тепер лякають. Мовляв, вона наближається й увесь світ готується. Дай Боже, щоб усе це виявилось фейком.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з акторкою Антоніною Хижняк