Вона — художниця, письменниця, поетеса. За останній доробок була відзначена Шевченківською премією. Живе нині в Мюнхені (ФРН), де продовжує багато працювати. Попри поважний вік: Еммі Андієвській — вісімдесят дев’ять!
— Еммо Iванівно, після того, як ви два роки тому стали лауреаткою головної української премії, видавати книжки на батьківщині вам стало легше?
— Яке там легше?! Схоже, для багатьох я й далі не існую. Тож Шевченківська премія мало що змінила. (Зітхає). Однак я тішусь, що мені сьогодні й далі пишеться. Уже готовий матеріал для двох книжок (у кожній — 270 сонетів) і дещо набігло для третьої (125). Та, щоб усе видати, потрібні гроші... Хочете я вам прочитаю щось із неопублікованого? Зараз візьму рукопис. (За хвилину зворушливо декламує по телефону вірші. — Авт.). Отакочки.
— А нові картини нині малюєте?
— Звичайно. Я мало сплю й багато працюю. Малюю не так, як усі. Використовую свою техніку. І це — скажена робота. Бодай тому, що картини складаються з кількох сегментів, кожен із яких — метр шістдесят на метр сорок. При тому, що не маю майстерні й працюю у квартирі. Тут одночасно і вітальня, і спальня, і кухня... На моєму рахунку — понад 60 тисяч картин. Та я ніколи нічого не продаю. Лише роздаю. Інша річ, що потім їх можуть виставити на продаж. Наприклад, для якоїсь доброї цілі. Тоді, зрозуміло, гроші залишаються тому, хто це робить. Я ж за все життя ні копійки не мала ні з картин, ні з книжок...
Нині не можу гаяти час, бо треба ще багато встигнути! Мені ж уже вісімдесят дев’ять.
— Скажіть, що дає вам сьогодні силу та енергію?
— Я й сама іноді дивуюся, бо все життя мала чимало хвороб. Декому б вистачило й однієї з них, щоб давно померти. Я ж, як бачите, досі живу. Можливо, Господь Бог десь там, нагорі, дивиться на мене й сміється: “Ну, такої вар’ятки я ще не бачив!” (Усміхається). Тож із його ласки я все ще ходжу по цій землі й творю. Творю та роздаю!
— Як відомо, ви народились у Донецьку, нині живете в Мюнхені. За відчуттями — це ваше місто?
— Я і в пеклі почуватимусь добре. (Сміється). Тому мені не так важливо, що там за вікном. Кажу, я працюю! На все решта — шкода часу. У мене вдома немає навіть телевізора. Не хочу дивитися всіляку гидоту, яку там показують... Мій єдиний зв’язок із зовнішнім світом — телефон. З сусідами не контактую. Іноді приходять знайомі та приносять книжки з бібліотек, які замовляю. Я й досі багато читаю та маю ідеальну пам’ять. Може, завтра Господь її забере, але поки що гріх скаржитись.
У мене вдома немає навіть телевізора. Не хочу дивитися всіляку гидоту, яку там показують...
— Якби, гуляючи містом, ви зустріли себе двадцятилітню, що б порадили?
— Нічого не порадила б. І взагалі — мені завжди двадцять років. (Сміється). Чесне слово: не один двадцятилітній не зможе зробити того, що я роблю!
— А чоловіки нині обертаються вам услід?
— Обертаються. Тільки я не обертаюся. І так було все життя. Зрештою, я сорок років перебувала в шлюбі. (Емма Андієвська була одружена з письменником та філософом Iваном Кошелівцем. — Авт.). Ніколи не мала ні коханців, ні заср...нців. (Усміхається). Хоча всі жінки довкола бігали, як повії. Тьху!
— Перепрошую, а діти у вас є?
— Діти? Я маю тисячі дітей. Це — картини й книги, які за ті роки створила... Знаєте, коли телефонує хтось зі знайомих і каже, що в них народилась дитинка, я їх вітаю й дуже тішуся. Але — кожному своє! І ніколи не варто озиратися та звертати увагу на те, хто й що сказав за твоєю спиною. Добре чи погане. Мене все життя дурні не розуміли та лаяли. Ну, то хай собі лають. Від того я що — змаліла?!
— Тобто ви ні про що не шкодуєте?
— Я ніколи ні про що не шкодувала. Просто не знаю такого слова... І завжди намагалась почуватись щасливою. Навіть, здавалось би, у найдраматичніші моменти свого життя. Інакше я би просто не вижила... Кажу, я не така, як усі.
— Еммо Iванівно, цієї весни та влітку виставку ваших творів могли побачити в Iвано-Франківську, Львові, Хмельницькому, Тернополі... А ви, випадково, не збираєтесь в Україну?
— Ну, вже пізно. Тепер нехай Україна приїжджає до мене. (Сміється). Я вас також запрошую після карантину. Адже, щоб уявити, що я за фрукт і з чим його їдять, треба побувати у мене вдома та побачити, як працюю. Поки я ще жива.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з автором бестселерів Доржем Бату
