Цей колектив з багатьма регаліями — національний, академічний, заслужений — існує вже понад вісімдесят років. Де тільки не представляли українське мистецтво його артисти: від Німеччини і Франції до Мексики й США. Нині ж хор Верьовки частіше гастролює вдома, збираючи традиційні аншлаги.
— Тішуся, що люди йдуть на наші виступи й зали завжди заповнені, — каже Ігор Курилів, гендиректор — художній керівник уславленого колективу. — Іноді даємо навіть по два концерти в один день. У такі важкі часи, як нині, коли триває війна і доводиться сидіти без світла, води й опалення, потрібна хоч якась розрада. Власне її ми і даруємо. Нещодавно були в Одесі, Запоріжжі, Дніпрі... До нас підходили люди та зі сльозами на очах дякували за концерт. Вважаю, що ми робимо те, що маємо робити. Це наш, так би мовити, культурний фронт.
— Цікаво, скільки учасників налічує ваша трупа?
— Звісно, повним складом колектив не може гастролювати. Принаймні з огляду на те, що в регіонах немає таких великих майданчиків. Якщо це, наприклад, виступ у столичному палаці “Україна”, то на сцену виходить більш як сто артистів. А так — максимум сімдесят п’ять. Причому це — хор, балет і оркестр. Знаєте, якщо ансамбль Вірського танцює, капела “Думка” співає, а НАОНІ грає, то в нас і те, і те, і те. Тобто три в одному. (Усміхається).
— Траплялося, що повітряні тривоги переривали ваші виступи?
— Було таке, що перед самим концертом лунає сирена. Найчастіше — в містах, де сьогодні особливо небезпечно. Ну все, думаєш: тепер треба чекати годину, а може, й більше, коли все завершиться. Проте рівно о вісімнадцятій, на яку заплановано виступ, оголошують відбій. Тож можна виходити на сцену та працювати. Мої артисти з цього приводу жартували: “Ігоре Володимировичу, ви, напевно, з кимось домовляєтеся”. (Сміється).
— А за кордоном хор Верьовки нині гастролює?
— З останніх виїздів можу пригадати фантастичний концерт у Вашингтоні в знаменитому Кеннеді-центрі. Чесно кажучи, ніколи не думав, що американці настільки піднесено сприйматимуть акапельний спів. Люди вставали і, стоячи, аплодували нашим народним пісням. Не менш успішний концерт відбувся торік у Лондоні, після якого ми зустрілися з Валерієм Залужним та спілкувалися на тему неймовірної сили українського мистецтва. Така ж історія була потім у Відні. Знаєте, сьогодні за кордоном спостерігається велике зацікавлення культурою України. І ми раді, що є її носіями.
— Ваш колектив, мабуть, побував у більшості країн світу. А куди, можливо, ще не дійшли, не доїхали, не долетіли, але дуже хотіли би?
— Хор Верьовки виступавзагалом у більш як ста країнах. До того ж у деяких із них — не один раз, а двічі або й тричі. Натомість, де саме наш колектив ще не був, точно не скажу. Можливо, в якихось африканських державах. А так ми виступали скрізь... Звісно, будь-які гастролі це завжди непросто. До логістичних і фінансових питань (під час туру треба виплачувати добові, а це, враховуючи кількість артистів, чималі суми) тепер додалося бронювання чоловічого складу колективу. Ситуація з останнім — найскладніша.
— Під час переїздів-перельотів у вас бувало, що запізнювалися на поїзд чи на літак?
— Ні. Ми завжди керуємось принципом: краще двітри години почекати, ніж запізнитися. Щоправда, іноді може виникнути затримка на кордоні. Якщо наші служби ще ставляться з розумінням, то їхні зарубіжні колеги — не завжди. Бувало, доводилося стояти десять годин. Ще й змушували вивантажувати весь багаж, який потім перевіряли. А це — величезні сумки з костюмами (їх понад 120) і музичними інструментами. Скажімо, одного разу румуни не дозволили везти... цимбали.
— А що їм не сподобалося?
— Їх не влаштовували параметри вантажу. Вага — понад сто кілограмів, і розмір — теж чималий. Це — професійні цимбали в спеціальному твердому кофрі, щоб не побились у дорозі. І от в аеропорту Бухареста нам заявляють, що ми не можемо везти інструмент далі. Іншого виходу, як залишити його, не було. А вже в Лондоні, де мав відбутися концерт, довелося терміново шукати інші цимбали. Ось такі бувають пригоди. (Усміхається).
— Чи робите ви колаборації із сучасними зірками?
— Так. Ось тільки вчора закінчили запис з Тарасом Тополею. Перед тим були Джері Хейл, Джамала (вона, до речі, виступала з нами у Великій Британії та Австрії), Альона-Альона... Хто там ще? А-а-а, Тоня Матвієнко. Не всі ж знають, що її мама свого часу починала в хорі Верьовки. Я дружив з Ніною Митрофанівною понад 30 років. Вона до нас не раз приїздила. Якось навіть подарувала свій портрет, що висить тепер у репетиційній залі... Співаємо ми й англійською мовою: хіти Стінга, “Скорпіонс” і т. д. Одне слово, йдемо, як мовиться, у ногу з часом!
