Мій співрозмовник — колишній учасник культового гурту “Друга ріка”, у лавах якого провів майже двадцять років. Нині ж Віктор Скуратовський — один із найкращих українських кліпмейкерів. Устиг попрацювати з Альошею, “Без обмежень”, Асією Ахат, Марією Яремчук... А тепер ось — із Тонею Матвієнко, для якої зняв відео на пісню “Вітер”.
— Це була ваша перша спільна робота, Вікторе?
— Так, з Тонею Матвієнко я працював уперше. Хоч знаю її і Арсена Мірзояна (він теж брав участь у кліпі) давно. Ще з часів, коли грав у “Другій ріці”... Мені хотілось зробити щось незвичне для неї: вийти за рамки якихось фольклорних мотивів і т. п. Тобто того образу, за яким її звикли сприймати наші глядачі. Тому я вигадав таку лаконічну історію, яка, напевно, буде зрозуміла й близька дев’яносто дев’яти відсоткам (а, можливо, й ста) жінок на планеті Земля.
— Наскільки змінились бюджети кліпів? Артисти ж нині сидять без колишніх заробітків...
— Звичайно, хочеться, щоб у всіх співаків та співачок було багато грошей і вони вкладали їх у свій розвиток, але... У мистецтві “бабло” точно всього не вирішує. Тобто фінанси не стоять на першому місці. Тисяча відсотків! Інколи роботи, які знімали ледь не безплатно, дають більш вагомий результат (причому в рази), ніж ті, на які витрачалась купа грошей. Та й ідеї, які вигадую для відео, не залежать від суми, що маю в кишені. Кажу, з якимось найменшим бюджетом, що покриває хоча б технічні “прибамбаси”, може вийти щось справді бомбезне.
— Ви зняли чотирнадцять кліпів для “Другої ріки”. Причому останній — “Дощ” — уже не будучи в складі гурту... Кажуть, певний час вагались?
— Коли Валера зателефонував мені й запропонував зняти відео, спочатку я вирішив, що цього робити не слід. Але потім подумав і зрозумів — треба простіше ставитися до життя. Відтак передзвонив йому та сказав: “Давай спробуємо”. Тим більше, що в мене виникла ідея, яка збігалася з тим музлом...
Взагалі ж із “Другою рікою” пов’язана більша частина мого свідомого життя. У цьому гурті я провів багато років: від останніх класів школи до 2014-го. І припинення нашої співпраці залишило неприємний слід. Попервах було важкувато. Чуваки мені снилися ночами... Та час — найкращий лікар. Слава Богу, тепер усе добре. Ми дружимо.
Із “Другою рікою” пов’язана більша частина мого свідомого життя. І припинення нашої співпраці залишило неприємний слід.
— Ностальгія за сценою час до часу у вас прокидається? Чи ви періодично все ж берете до рук бас-гітару? Принаймні для себе...
— Спочатку я два роки працював із гуртом “Токіо” (потім він став називатись “Мачете”), з солістом якого Ярославом Малим і до того багато спілкувався. Згодом же виходив на сцену вже з іншими артистами, які постійно щось пропонували. Опісля виникла ідея “замутити” свій панкгурт, але не склалося.
Тепер же всі мої бажання і прагнення реалізовуються в синові. Денис (йому 24 роки) має свій рок-гурт, над яким ми працюємо. Я тащуся від того музла й їхніх текстів. Це реально круто! І не тому, що йдеться про мого сина. (Усміхається). То справді свіжа кров... Одне слово, рок-н-рол у моєму житті сьогодні присутній.
— А ваша донька, якій, здається, вісім років, до чого виявляє інтерес?
— Марта дуже творча й активна. Танцює, співає, знімає. Або сама себе, або мене, або я її. Від того вже трохи їде дах. І хочеться спокою. (Усміхається). Насправді я жартую. Все — класно... У нас узагалі дуже цікава сім’я. Іноді дивлюся збоку й думаю: як таке може бути? Але воно якось є. І слава Богу!
— Вікторе, вам нині сорок шість років. Криза середнього віку до вас уже навідувалась чи обійшла боком?
— Мені здається, що одвічні сумніви на зразок “бути чи не бути” це — фігня. І пригадати конкретний період мого життя, який можна назвати кризовим, не можу. Хоча, зрозуміло, що складні часи, як у кожної людини, у мене також траплялись. Та я дивлюсь на них інакше: якщо виникають якісь неприємності чи труднощі, то задля того, щоб ти переступив через них, зробив висновки й чогось навчився. Темрява завжди зникає, коли вмикаєш світло!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з Марією Бурмакою