“Сьогодні стає зрозумілим, що навіть буденні речі, про які вчора ми не задумувалися, мають надзвичайну цінність”, — каже “Експресу” Павло Вольвач, поет, прозаїк, перекладач, з-під пера якого вийшли романи “Кляса”, “Хрещатик-плаза” і “Сни неофіта”.
— Сергій Жадан радить на карантині читати вашу поезію — поряд із творами Антонича та Вінграновського. Вам це полестило, Павле?
— Що саме полестило — сусідство з великими іменами, чи те, що в такому ряду мене назвав Сергій Жадан? Усе це відносно, зрозуміло. Міг би не назвати або припасувати до інших прізвищ. У будь-якому випадку, ряд достойний, кожному авторові приємно “затесатися” між великих. Я не виняток. Та ще й, коли йдеться про Вінграновського, з яким я був близьким і який для мене постать знакова. Просто слово “полестило” тут неточне.
До речі, з Сергієм Жаданом у нас непогані стосунки. Я серйозно сприймаю краще з його доробку, як до людини теж ставлюся з симпатією. Думаю, у нього до мене також десь приблизно схоже ставлення. Нормальні взаємини людей одного ремесла.
— Ваш роман “Сни неофіта” вийшов ще в 2017 році. Далі — буде? Щось нове з’явиться з-під вашого пера незабаром?
— Ну, це не так і давно — лише три роки минуло. Я не прихильник конвеєрного письма, від видавничих чи якихось інших угод не залежу, жодні дедлайни на мене не тиснуть. Писати — пишу. Отже, щось має з’явитися, думаю. Що саме — не буду уточнювати, бо наперед не хочеться щось там анонсувати. Річ не стільки в забобонах, як у туманності перспектив. За нинішніх часів про щось говорити з певністю не випадає. Та й не потрібно, мабуть, бо будь-яка самовпевненість шкідлива. Тобто, давайте так і напишемо — як Бог дасть.
Тобто, давайте так і напишемо — як Бог дасть.
— В одному з інтерв’ю прочитав, що ви пишете від руки. А як же комп’ютер?
— Так і є, від руки... Працюючи над тією річчю, про яку казав вище, зміцнююся на думці: як же мені подобається писати від руки, а ще обов’язково ручкою з чорною пастою. З цим процесом не зрівняються жодні комп’ютери. Та й не вийде так настукати на клавіатурі, немає того відчуття слова. На комп’ютері мені подобається вже завершальний процес — коли правиться набране, змінюються якісь окремі слова, “доводиться” текст.
— На сайті одного з видавництв довідався, що ви перепробували надцять професій — від художника-оформлювача до сантехніка. Це були пошуки себе чи обставини?
— І те, й те. Коли знаєш, хто ти є по життю, то і йдеш більш-менш прямо. А коли тривають пошуки, то й кидає тебе в найнесподіваніші сфери й ситуації. Сказати, що я хотів бути слюсарем-складальником на заводі “Моторобудівник” — було б неправдою. Чи в гальванічному цеху заводу “Іскра” писати “блискавки” про якесь там відсоткове перевиконання плану, або вирізати з пінопласту “нєтлєнний образ” у майстерні. Не хотілося, звісно. Ба більше, я йшов на роботу, переступав через колії, торкав “вертушку” й тоскно думав — невже це на все життя? А в кінці зміни танцював під скринькою з перепустками, аби швидше вирватися за паркан. Там не було погано, на тих роботах, але це було не моє. Тільки й того.
— Ще одна ваша цитата: “Щоб стати письменником, треба мати квадратний зад і щелепи, а також добру здатність організму розщеплювати алкоголь”. З віком останнє покращується?
— Тепер зі спиртним стосунки треба вибудовувати все акуратніше. Я, наприклад, нині взагалі не вживаю. Десь уже з пів року. Якось стало нецікаво... До речі, ніколи не писав напідпитку. Жодного рядка. Зі зміненою свідомістю у мене не виходить. Та й знову ж таки, не цікаво, чесно кажучи.
— Павле, чого, крім суто медичних аспектів, карантин мав би усіх нас навчити?
— Щодо “вчення”, то стає зрозумілим, що навіть буденні речі, про які вчора ми не задумувалися, мають надзвичайну цінність. Просто вийти надвір, просто сидіти на осонні й пити пиво, просто вертатися додому й не заморочуватися з жодними дезінфекціями. Загалом же, це час подумати, якщо є чим. Про небуття, наприклад. Про те, що цивілізація наша зовсім не всесильна, як видавалося, і що ми, можливо, є свідками її сутінків.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з письменником Максимом Кідруком
