Нині народній артистці України — 92 роки. З них 85 вона виходить на сцену! Причому майже сімдесят літ — у столичному театрі імені І. Франка. Тож не дивно, що прізвище Галини Яблонської потрапило до Національного реєстру рекордів. Що засвідчує офіційний диплом, який їй не так давно вручили...
— Для вас це виявилось несподіванкою, Галино Гілярівно?
— Так. То був сюрприз друзів. (Усміхається). Щоправда, коли готували документи, вкралася маленька неточність. У дипломі записано, що я виходжу на сцену 83 роки, насправді ж — 85. Ще до ролі у виставі “Хатина дядька Тома” (за неї заробила свій перший гонорар — 50 карбованців) я грала в іншій п’єсі, де була жовтенятком. Промовила тоді лише дві фрази, але все одно. (Сміється). Диплом хотіли потім переробити, та яка вже різниця: 83 чи 85? Це не надто суттєво.
— Нині ви граєте в рідному театрі в трьох виставах. А в кіно вас запрошують?
— Востаннє я знімалась декілька років тому в українсько-ірансько-чеському фільмі “Осінні спогади”. Надходили пропозиції й після того, але це були російськомовні проекти, тож я відмовлялася. Принципово... У будь-якому разі, якщо мені нині й пропонують зніматися, то це в основному епізоди. Адже великих ролей для людей мого віку просто немає... До речі, я дебютувала на екрані рівно шістдесят років тому в стрічці “Веселка”. Хоч ніколи особливо не проявляла інтересу до кіно, працюючи більше в театрі.
— Кажуть, у вашій біографії був важкий період, коли ви залишились без ролей. I навіть думали про самогубство. Це правда?
— Було таке. (Зітхає). Водночас і на роботі, і в сім’ї виникли проблеми. Може, прозвучить брутально, але театр — це зграя. Після вистав чи репетицій актори залишаються на посиденьки, ходять на якісь фуршети і т. д. Тобто весь час треба варитись у тій гущі. Я ж відпрацювала — і бігом додому! Бо, якщо на п’ять хвилин приходила пізніше, то вже був скандал. Проте одного разу почула, як чоловік говорить другові: “Я її не люблю, а жалію”.
Не стала влаштовувати жодних сцен і казати, що знаю про захоплення чоловіка на стороні. Він просто став для мене чужою людиною. Я навіть двічі подавала на розлучення, але він не дав згоди. Спочатку хотіли роз’їхатись на різні квартири, а потім зробили інакше: поділили чотири кімнати та замкнули між ними двері. Ось так і жили. Усе — заради дітей... Тільки перед смертю чоловік сказав фразу: “Скільки я тебе змусив мучитися!”
— Цікаво, ваші донька і син мають стосунок до мистецтва?
— Донька мала прямий, адже закінчила театральний інститут зі сценографії. Вона дуже багато зробила вистав і ми навіть разом працювали... А три роки тому її не стало. І я “осиротіла”. (Зітхає). Син певний час був оператором на телебаченні, потім — у шоу-бізнесі, тепер же допомагає мені в громадській роботі... До слова, я маю трьох онуків. Один із них — дуже талановитий комп’ютерник і живе з дружиною у Таїланді. Запрошує мене до себе, але я, мабуть, уже не зможу приїхати. Це ж так далеко!
— Коли вас запитують про рецепт довголіття, що ви зазвичай відповідаєте?
— По-перше, я не їм м’яса. Причому вже багато років. Ніколи не захоплювалась cпиртним. Хоча в нас були актриси, котрі спивались або озлоблювались, потрапивши в такі ситуації, як я... По-друге, роблю вдома різні вправи — і стоячи, і сидячи. Ось зараз із вами балакаю по телефону й махаю собі ногами. (Усміхається). Втім, ходжу я вже з паличкою.
— Галино Гілярівно, чи можна сказати, що ви за натурою — оптимістка?
— Я не належу до “голих оптимістів”. Ніколи не заспокоюю себе, як дехто: “Все буде добре!” Знаю, що буде, як буде. Так, можливо, завтра я страждатиму, але маю знайти сили “переплавити” це на позитив. Бо страждання даються не просто так, а для чогось. Вони сходинка до якогось нового сходження...
А ще не слід носити в собі старі образи. Усе погане треба просто забувати. Принаймні я роблю саме так. (Усміхається).
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, чи може жінка бути священником
