Він входить до числа найпопулярніших представників укрсучліту. При цьому пише як для дорослих, так і для дітей. Має не одну престижну відзнаку: від премії імені Джозефа Конрада до “Книги року ВВС”. Претендує на останню і цьогоріч — зі збіркою есеїв “Так, але...”
— Тарасе Богдановичу, коли я вам телефонував декілька разів, ви були поза зоною досяжності. Певно, кудись їздили?
— Так. Я повернувся з німецько-українського літературного фестивалю “Міст із паперу”, який організовують уже вп’яте. Щоразу в іншому місті: у Львові, Києві, Дніпрі, Маріуполі, а тепер ось у Мюнхені й Берліні... За останні два роки це був мій перший виїзд із Франківська. Життя нині так склалося, що я майже не належу собі. З одного боку — мала дитина, а з іншого — хвора мама. Тож ці обставини прив’язали мене до дому. І поїздка до Німеччини була таким собі експериментом.
— Скажіть, ви ніколи не заздрили більш успішним колегам? Наприклад, Юрію Андруховичу...
— Ні, заздрості не було ніколи. По-перше, я щиро його люблю, ще від своєї юності чи молодості. Ми були дуже й дуже близькі, і я дотепер захоплююся творчістю Андруховича. По-друге, досить рано, як на письменника, я зрозумів цінність різних шляхів у літературі, в культурі, в професії, у житті. І це завжди було дуже помічним від різних видів заздрості й невдоволення... Зрештою, є такий дитячий віршик: “Сів шпак на шпаківню, заспівав шпак півню: “Ти не вмієш так, як я. Так, як ти, не вмію я”. (Усміхається). Тож, кажу, Андруховичу я не заздрю.
— У своїй новій книзі “Так, але...” ви згадуєте про побутовий випадок, внаслідок якого зламали свого часу ногу. На скільки це вибило вас тоді з активного життя?
— Насправді я не дотримався приписів лікарів лежати в ліжку й чекати, коли зростеться кістка. Уже за тиждень почав ходити. Дуже помалу. Спершу — по хаті, а невдовзі — надворі. Подолання тих кількасот метрів розтягувалося на годину, даючи цілком інакше відчуття простору.
Тобто швидкість була настільки зміненою, що можна було побачити довкола те, чого я не зауважував багато років. Ну, а приблизно через півтора місяця сам зняв собі гіпс. Використавши для цього звичайну пилку для дров. З того часу і почувався здоровим. (Усміхається). А незабаром полетів у Нью-Йорк...
— У грудні ви святкуватимете п’ять років шлюбу. Оскільки пані Наталя — ваша третя дружина, хочу спитати: маючи великий сімейний досвід, яких помилок ви намагаєтесь тепер уникати?
— Найважливіше розуміння, яке нарешті прийшло до мене, що шлюб — це спілка двох людей, які є самовартісними особами. І не треба намагатись (принаймні свідомо) змінити одне одного. В тому нема ніякого сенсу...
Зрештою, я збагнув також, що в стосунках не існує такого поняття, як норма. Є просто відчуття близькості, яке або працює, або не працює. І воно швидше подібне на якусь музику, ніж на текстуальні речі... Якщо говорити трохи кічово, подружжя можна порівняти з джазовим сейшном. Коли розуміння відбувається на рівні вібрацій та гармоній і можна розвивати партію одне одного.
Я збагнув також, що в стосунках не існує такого поняття, як норма. Є просто відчуття близькості, яке або працює, або не працює.
— А експерименти з алкоголем для вас уже в минулому?
— У мене справді були роки, коли я досить багато пив. І в багатьох ситуаціях перебував не цілком тверезий... Та це не був якийсь експеримент, а радше бажання пригальмувати увагу й пам’ять. Розумію, що це фальшиве пояснення, як і у всіх людей, котрі мають залежність від чогось, але... Тоді я мав відчуття, що не витримаю того надміру знань та вражень.
Тому намагався стерти їх за допомогою cпиртного... Однак уже багато років я не був у такому стані, й думаю, що вже не буду ніколи. Надто багато речей тепер змінилося.
— На початку нашого інтерв’ю ви згадували про сина, якого доводиться няньчити. Цікаво, скільки йому років?
— У грудні Луці буде три. (Усміхається). Власне, перебування з дитиною — головна ознака мого нинішнього життя. Така ситуація склалася не тому, що дружина не може дати собі раду, чи я мушу тримати все на собі. Просто за спільною домовленістю так є. Я маю вільну професію, тобто не ходжу щодня на роботу, і, відповідно, можу перебувати зі сином... Звичайно, іноді хочеться кудись вирватися (як от на фестиваль до Німеччини), чи просто з кимось поспілкуватися. Та в будь-якому разі я не страждаю й не мучуся. Насправді мені добре!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з голлівудським актором Іллею Волохом
