Він незмінний учасник популярного колективу. Зі своїх 53 років Славко Нудик двадцять дев’ять — у лавах “піккардійців”! У складі вокальної формації став і лауреатом Шевченківської премії, і заслуженим артистом...
— Славко, наступного року “Піккардійській терції” виповниться тридцять. Для тебе це — “ніби вчора” чи все-таки той час відчувається?
— Напевне той час, холєра, все ж таки відчувається. Особливо тоді, коли просиш звертатися до себе на “ти”, а тобі вперто “викають”. А ще, коли твої ровесники хизуються розміром заслуженої пенсії. (Усміхається). А все решта — так, ніби вчора.
— Якщо взяти кожного з хлопців, котрих ти знаєш стільки років, кому з них який прикметник найкраще пасував би? Зрештою, і тобі також...
— Цікаве питання. (Після паузи). Скажімо, Роман Турянин — наполегливий, Богдан Богач — врівноважений, Андрій Капраль — податливий, Андрій Шавала — непохитний, Славко Нудик — незалежний, Володимир Якимець — поміркований... Можливо, тому, що ми всі такі різні, наш колектив й існує стільки років.
— Не всі знають, що ти ще й театральний актор — граєш у виставі “Гойдалка для трьох”. За яких обставин відбувся твій дебют у цьому проекті й наскільки він тобі цікавий?
— Справді, небагато людей знають про мої театральні спроби. Думаю, це пов’язано з тим, що вистави проходять на камерних сценах. А вони вміщають небагато глядачів. Хочу сказати, що “Гойдалка для трьох” не єдиний спектакль, у якому беру участь. Є ще вистава “Ім’я”... Це взагалі дуже щедрий подарунок долі. Мрія, яку я виношував у собі з дитинства. А збулася вона у 50. Як і все у цьому житті — опинився у потрібному місці в потрібний момент. Так що не припиняйте мріяти. Головне — не “пропасти безвісти” на шляху від слів до діла.
— Як підтримуєш фізичну форму? Чи в тебе така конституція, що дозволяє особливо не думати перед тим, як щось покласти в тарілку?
— Якоїсь спеціальної методи не маю. Намагаюся 5 — 7 хвилин щодня присвятити руханці. Багато ходжу пішки... Проте не буду нікому нічого радити, бо не спеціаліст у цій царині. Це все дуже індивідуально. А щодо моєї власної “конституції” — то у ній є один розділ, прописаний дрібним шрифтом: “Якщо дуже хочеться, то прошу дуже!”
— До речі, це правда, що ти любиш експериментувати на кухні?
— Намагався. То цікаве й творче заняття. Передусім воно потребує певних знань у розділі “опір інгредієнтів”. Так, до прикладу, можу з упевненістю визнати, що смажені на олії цвяхи несмачні. (Сміється). Чи, скажімо, макарони потрібно сипати у таку воду, що активно кипить. А не у холодну. В усіх інших випадках намагаюся діяти, згідно з перевіреними кулінарними переписами.
— Цікаво, хто твоя дружина? Скільки років ви разом? I чи не виникали за той час ситуації, коли ви могли розбігтись по різних кутках?
— Ліда працює вчителькою математики у середній школі. Разом ми... Дайте порахую... Ага! 21 рік. Її педагогічний досвід дуже часто стає у пригоді в різних скрутних моментах. Тож сиджу за партою. Уважно слухаю. А якщо що, то ховаюся по кутах кімнати тільки я. (Усміхається).
— У тебе троє дітей, причому дівчата — близнята. Яку роль ти виконуєш у сім’ї — доброго поліцейського чи злого?
— Тут усе просто. Скажу так: якщо ваші діти просять у вас поради, а не грошей — життя вдалося. (Сміється).
— За майже два роки перманентних карантинів скільки недоотримав твій сімейний бюджет? I в яких кольорах бачиш найближчу перспективу?
— Два роки перманентного карантину — це були суцільні нулі. На нуль множили, віднімали, ділили і додавали. Зате в часі карантину мені стали у нагоді мої дикторські навички, а також акторські. Я майже не вилазив зі студії звукозапису. Знайшлися люди, які не бажали сидіти вдома. Наслідок — декілька десятків книг і дві радіовистави... Відтак будь-яка чорна смуга може бути злітною. А отже, перспектива райдужна.
— Славко, як би ти продовжив речення: “Iноді я ловлю себе на думці...”?
— Інколи ловлю себе на думці, що мав гарну думку, але не встиг її занотувати. (Сміється).
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також репортаж із майстерні карнавального одягу для дітей
