На українському телебаченні були десятки популярних дикторів, а пам’ятають лише одиниці. Серед них — 77-літня Тетяна Цимбал. Вона давно уже не працює на жодному з каналів. Натомість викладає в одному з київських вишів...
— Я не перервала читання лекцій, навіть коли після початку повномасштабної війни минулого року довелося виїхати в Канаду, — розповідає “Експресу” телезірка. — Донька із зятем облаштували мені все необхідне і я через Zoom спілкувалася зі своїми студентами. Враховуючи різницю у часі, це відбувалося о третій годині ночі. (Сміється). До речі, хлопці та дівчата перебували хто де: одні залишились в Україні (деякі навіть потрапили під окупацію), інші, як і я, виїхали за кордон.
— I скільки ви були в Канаді?
— Десь пів року. Ми збирали допомогу для ЗСУ (якось відправляли п’ять великих коробок і працівники пошти, почувши, що йдеться про Україну, одразу дали нам знижку), а ще — відвідували благодійні концерти. На одному з них, пригадую, виконували музику українських композиторів. Несподівано серед творів Кос-Анатольського і Лисенка зазвучала пісня Ігоря Шама “Як тебе не любити, Києве мій”. Ми з донькою, не проронивши ні слова, обійнялися та заплакали... Тоді я зрозуміла, що треба повертатися додому.
— Які зміни в рідному місті ви помітили передусім?
— По-перше, дуже багато стало прапорів. Не кажу про держустанови, де їх вивішують до свят, а про балкони будинків та інші приватні об’єкти. По-друге, майже вся молодь спілкується тепер українською мовою, що надзвичайно приємно. Аж до щему й гордості. По-третє, на вулицях чимало військових. Що вже казати про лікарні. (Зітхає).
У декого з цих хлопців тепер — інші тіла, скажімо так. І нам усім треба буде навчитися спілкуватися з ними. Щоб мимоволі не образити. Ви розумієте, про що я кажу? Це дуже складне питання. Особливо з психологічної точки зору. Тому неважко передбачити, що різні проблеми виникатимуть і в родинах... Відтак маємо проявляти толерантність, розуміння та єднання.
— А до регулярних повітряних тривог у столиці ви вже адаптувалися?
— Ой, вони бувають і вдень, і вночі. У травні росіяни атакували, як скажені. Ми навіть жартували: “Ну дайте вже виспатися!” (Усміхається). Знаю, що мої сусіди три ночі спали в метро. Я ж не ходжу в підземку, хоча донька наполягала. Дотримуюся правила двох стінок. І лише в своїй квартирі почуваюсь найбільш захищеною...
Безумовно, ми переживаємо нині страшні часи. Ніколи не думала, що моєму поколінню, яке народилось після Другої світової, доведеться пізнати, що таке війна. (Після паузи додає). До слова, я навчилась розрізняти вибухи — коли працює ППО, а коли — не дай Боже, десь влучило. На щастя, у нас останнім часом не було “прильотів”. Якщо й залітало щось, то це якісь уламки.
— Скажіть, як би ви продовжили речення: “Росія і росіяни сьогодні для мене...”
— Гірші за фашистів! Ті хоч не бомбардували історичні центри наших міст — скажімо, Одесу. (Зітхає). А росіяни не дивляться ні на що й намагаються атакувати все. Будинки, дітей, тварин... У них одна мета — нищити, нищити, нищити. Це така, знаєте, темна сила. Абсолютне зло... Тож у мене до них тепер одне почуття — ненависть.
— Тетяно Василівно, що додає вам нині сил та оптимізму?
— Наші люди. Не сприйміть це за пафос, але я пишаюся тим, якими сьогодні є українці. Принаймні більшість... Особливо — ті хлопці, які стали на захист країни. Вони — сильні, мужні, мотивовані... Тож нині в нас немає навіть дещиці зневіри. Знаю, що всі ми віримо в Перемогу. Вона обов’язково буде, але — величезною ціною. І про це потім не можна буде забувати.
Не менш важливо також винести уроки. Аби згодом знову не наступати на свої ж українські граблі. Не ділитися, не чубитися, не сваритися. Тут дуже багато залежатиме від політиків... І якщо раніше чимало хто думав, що десь за кордоном життя солодше, то тепер, опинившись там не в ролі туристів, наші люди зрозуміли: найкраще все-таки в Україні!