Він народився у Львові, вчився та працював у Києві, а сьогодні живе в Оттаві. Василь Попадюк емігрував за океан майже тридцять років тому. Проте час від часу приїздить на батьківщину, де має чимало шанувальників...
— Завтра виступлю у Вінніпезі й пакуватиму валізи до України, — каже “Експресу” музикант. — Концерти заплановано в Тернополі, Львові, Івано-Франківську, Києві. Востаннє ж я приїздив додому на початку року, після чого мав ще декілька благодійних виступів у Європі: в Мадриді, Брюсселі та Ліхтенштейні. А в Канаді постійно беру участь у різних акціях, організатори яких збирають гроші на підтримку ЗСУ. Закуповують потім дрони чи амуніцію. Знаю, що тепер ось шукають зимовий одяг... Одне слово, хто як може, так і намагається допомагати.
— Перед виїздом до України будете страхувати свою коштовну скрипку? Про всяк випадок, так би мовити...
— А її не так давно вкрали. Це сталося у Вашингтоні, де я виступав з Олегом Скрипкою на фестивалі. У машині, що стояла на паркінгу готелю, розбили вікно та поцупили скрипку й трубу. Останню злодій здав у ломбард, тому поліції вдалося її знайти. А ось куди подів скрипку, не признається. Для мене це велика втрата. І річ навіть не в грошах. Це, знаєте, ніби в тебе відтяли частину тіла. (Зітхає). Тож в Україну я приїду з іншою скрипкою.
— Наскільки активно ви стежите сьогодні за новинами?
— Мені здається, нині кожен українець лягає з новинами й прокидається з новинами. Я — теж. Іноді навіть встаю серед ночі, щоб у реальному часі подивитися, що відбувається. Досі не можу оговтатися від шоку... З іншого боку — мене вражають ЗСУ, які дали гідну відсіч окупантам і далі їх б’ють та захищаються. Неабияк тішить, що сьгодні всі громадяни — і україномовні, і російськомовні — об’єдналися й так відстоюють свою державу. Можна цим тільки пишатися!
— А як би ви продовжили речення: “Я ненавиджу росіян, тому що...”?
— Вони — нелюди. Щодня бачимо цьому підтвердження у новинах. Я вже не згадую про те, що коїлося у Бучі та інших окупованих містах. Усі ті вбивства та згвалтування. На голову не налазить, що це відбувається у ХХІ столітті в європейській частині земної кулі. (Зітхає). До речі, в часи СРСР я працював у Москві й мав там друзів. Проте тепер вони почали писати мені такі нісенітниці! Неймовірно, що людям настільки “промили” мізки... Тож я повністю перестав спілкуватися з колишніми колегами.
— Коли почалася велика війна, ви не кликали свого тестя — Степана Хмару — до Канади?
— Я — ні, а ось старша донька — так. Вона телефонувала дідусеві, але той навідріз відмовився. Мовляв, навіть не починайте розмову. Ви знаєте Степана Ільковича. Його марно кудись кликати. Та й тепер він дуже хворий. (Зітхає). У Києві живе і моя мама, яка також не хоче нікуди їхати. Попри те, що не так давно помер мій молодший брат і вона залишилась сама. Це ще одна причина, чому я мушу приїхати в Україну. Відкинувши будь-які страхи й перестороги.
— Ви згадали про доньку. У вас їх, здається, три?
— Так. Старшій — двадцять сім, середній — вісімнадцять, а молодшій — тринадцять. Моряна працює у театрі, Софія вчиться в університеті, а Катруся... У неї перехідний період. Я думав, що з хлопцями в цьому віці важко, а виявляється, що з дівчатами — набагато складніше. (Сміється). Щоранку, коли треба йти до школи, у нас виникають “бої”. І немає на то ради... До слова, мої діти народились у Канаді, але всі розмовляють українською.
— Знаю, що ця країна прийняла 173 тисячі наших біженців. Наскільки їх приїзд відчутний?
— Так, це відчутно. Більшість людей, що приїхали, знайшли тут роботу, але, на жаль, є й такі, що не хочуть працювати. Багато серед новоприбулих і тих, що спілкується російською. Проте, потрапляючи в україномовне середовище, вони стараються асимілюватися. У Канаді, яку я називаю другою Україною — тільки з капремонтом (усміхається), з “язиком” далеко не заїдеш... Знаю, що дехто з біженців утікає в інші країни. Одне слово, тут теж не обходиться без негативних моментів.
— Пане Василю, що живить сьогодні ваш оптимізм?
— Музика й дорога. Я постійно кудись їду або лечу. Мені здається, коли сиджу на одному місці, то швидше старішаю. (Усміхається). Тепер ось із нетерпінням чекаю подорожі до України. Думками я вже там і тішусь, що зможу знову зустрітись із глядачами. Бо, як би там не було, а я скучив!
