Він — співак, музикант, перекладач. Живе нині за океаном — у Вашингтоні. Втім, часто навідується в Україну. Як не з концертами, то на презентації книжок. Від “Гаррі Поттера” Джоан Ролінг до “Алхіміка” Пауло Коельйо чи “Прощавай, зброє” Ернеста Гемінгвея...
— Вікторе Євгеновичу, 15 червня ви відсвяткували ювілей. Мені якось не віриться, що маєте вже сімдесят років. А вам?
— Мені й самому не віриться. Адже, коли я народився, ще були живі Сталін, Альберт Ейнштейн, Анрі Матісс, Дієго Рівера, Фріда Кало. Жах!!! Це було ще в минулому столітті й тисячолітті... Нині ж я почуваюся не на сімдесят, а значно молодшим. Ну, десь на 69 років і 11 місяців. (Усміхається). Жарти жартами, але я й справді так почуваюся, і не хотів би ані повертатися у минуле, ані поспішати в майбутнє. Адже кожен вік людини має свої як недоліки, так і принади, тому нехай все буде так, як є. Let It Be!
— Ви добре знайомі з Пауло Коельйо. Не раз із ним зустрічались — і в Україні, і за кордоном. Який знаменитий письменник у неформальній обстановці?
— Пауло — справжнісінький бразильський батяр, який полюбляє веселі жарти й несподівані авантюри. Скажімо, коли 2004 року він був почесним гостем Форуму видавців у Львові, то занудився на урочистому відкритті в Опері й, не дочекавшись свого виходу на сцену, підмовив мене з Малковичем знайти для нього якусь цікавішу імпрезу. Тож ми відвезли його в брюховицьку “Колибу”, де Коельйо отримав велике задоволення.
Особливо, коли його впізнали тамтешні гості й запросили на “танець з хустинкою”. Якимось дивом Пауло постійно припадало цілуватися із найвродливішими дівчатами. (Усміхається). Ну, а коли я, на прохання письменника, навчив його “солоного” галицького вислову “курва мама”, захопленню не було меж. Після цього він скрізь зі смаком його повторював. (Сміється).
Якимось дивом Пауло постійно припадало цілуватися із найвродливішими дівчатами.
— Цікаво, скільки у вас гітар? Яка з них найдорожча (як не за ціною, то з інших причин)? Чи не ставались із ними пригоди під час перельотів та переїздів?
— Пригоди траплялися постійно, бо дуже часто мені не дозволяли брати інструмент із собою у салон літака, вимагаючи або купувати для нього додаткове місце, або здавати в багаж. Обидва варіанти мені не підходили, тому доводилося витрачати багато часу й нервів на зайві суперечки. Врешті-решт я вирішив цю проблему таким чином, що маю одну концертну гітару у Вашингтоні, а другу — у Львові.
Тож на літак мені тепер їх брати не доводиться... Ну, а найдорожча для мене, мабуть, та найперша старенька гітара, на якій я вчився грати ще в школі, але тепер я можу торкатися її струн хіба що у снах.
— Чи є у вас рецепт від депресій, чи, принаймні, поганого настрою? I як часто такі стани опановують вами?
— Коли таке стається, я завжди пригадую свого діда — невиправного оптиміста, який у найтяжчі моменти свого життя (а їх було в нього чимало) ніколи не впадав у відчай, а починав наспівувати таку пісеньку: “Ой, ча-чa, ой, ча-чa, горівочка з Бучачa, а пугарик з Трембовлє, дай ми, Боже, здоровлє!” Це один із найсолодших спогадів мого дитинства. Тож і я в часи депресій (а вони в кожної творчої людини трапляються нерідко) згадую діда й теж починаю наспівувати цю пісеньку. Допомагає! (Усміхається).
— Скільки років ви разом із дружиною? Це, здається, не перший ваш шлюб? Та чи легко далось “притирання” одне до одного?
— Познайомилися ми 30 літ тому, а шлюб наш триває вже 23 роки. Процес “притирання”, як на мене, безконечний, адже ми всі змінюємося (маю надію, що завжди на краще). (Усміхається). Тому постійно потрібно “притиратися” заново й освіжувати почуття. Цей шлюб у мене, дійсно, не перший, але, незважаючи ні на що, я дуже вдячний своїм колишнім дружинам за всі світлі хвилини, дні й роки, пережиті разом. А насамперед — за розкішних дочок, які подарували вже нам чудових онуків та онучок. Сподіваюся, до мого наступного ювілею з’являться не менш чудові й розкішні правнуки та правнучки!
— Ви мешкаєте нині у Вашингтоні. Який у вас ритм життя? I чого українського вам там не вистачає?
— Ритм життя у мене розмірений і настільки пов’язаний з роботою вдома за комп’ютером, що я, чесно кажучи, навіть не відчув особливої зміни у зв’язку з карантином. А от що я відчув і чого мені справді бракує, так це можливості прилетіти до Львова, адже я щороку звик це робити. Принаймні двічі, а подеколи й частіше. Ось і в червні ми планували всією родиною побувати на “Леополіс джазфесті”... Ну, але клятий вірус сплутав усі карти!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю із Софією Андрухович
