Сьогодні вона — одна з найпопулярніших українських письменниць. А після виходу на екрани фільму “Віддана”, знятого за романом “Фелікс Австрія”, інтерес до творчості Софії Андрухович ще більше зріс. Вона ж підготувала черговий подарунок своїм читачам...
ПРО “АМАДОКУ”
— Світ побачив ваш новий роман — “Амадока”. Цікаво, скільки ви працювали над ним? I чи робили з тих чи інших причин паузи?
— Навряд чи можна чітко визначити часові рамки роботи над романом “Амадока”. Багато тем, заторкнутих у ньому, цікавили мене й притягували до себе багато років. Можна сказати, що над романом я працювала вже тоді, коли ще навіть не знала, що писатиму його... Інтенсивно ж шукати підходи до нового тексту я стала після виходу попередньої книжки “Фелікс Австрія”. А якщо говорити про майже щоденне писання, то цей останній етап забрав приблизно три роки. Паузи, звичайно, були. Іноді — зумовлені зовнішніми обставинами, а іноді пов’язані з необхідністю дистанціюватися від тексту для того, щоб краще побачити, куди я рухаюся. Великий обсяг роботи і складність тем вичерпували й втомлювали. Бували моменти, коли мені здавалося, що я зайшла в глухий кут — і тоді або не могла писати взагалі, або розуміла, що зараз краще не писати, бо нічого доброго з цього в такому стані не вийде. Тоді я брала паузу, відволікалася на читання інших авторів, на прогулянки, розмови з друзями, на спорт або прибирання. Лише після таких пауз відчувала, що сили поверталися до мене і я знову розуміла, куди мені слід рухатися у писанні.
— А ви не почувались після завершення такої грунтовної та великої праці (здається, 800 сторінок) сфрустрованою?
— Ні... У кожному разі, якщо сфрустрованість і була, то лише незначна порівняно з іншими відчуттями, які переважали. Сфрустрованою я була увесь час у процесі роботи над текстом, бо писання — це великий і постійний дискомфорт, постійне відчуття непевності.
Я мовчу вже про емоційну складність тем “Амадоки”, які вганяли у відчай. Про те, що немає способу вмістити у власній свідомості жах Голокосту, убивств одних людей іншими, трагедію знищення єврейського світу на території Східної Європи. Так само, як неможливо осягнути масштаби сталінського терору, те пекло, в якому перебувала українська інтелігенція (хоча не тільки українська й не тільки інтелігенція) у 30-ті роки й пізніше. Так само, як неможливо збагнути, як калічить кожного з нас теперішній досвід війни на Донбасі.
У свій спосіб занурившись у кожну з цих тем, промовивши кожну з них для себе, довший час у кожній з них перебуваючи, я відчула велике полегшення після завершення роботи. Відчула сатисфакцію, радість упорядкованості, втіху від того, що мені таки вдалося дістатися пункту призначення, що я таки довела до кінця свій ризикований задум.
Неможливо збагнути, як калічить кожного з нас теперішній досвід війни на Донбасі.
— Очевидно, ваш новий роман, який вийшов багатопластовим, чекають не тільки схвальні рецензії, але й стріли критиків. Останнє сприймаєте болісно чи давно звикли?
— Я не пишу заради схвалення, заради того, щоб подобатися. Подобатися приємно, але рушії творчості полягають зовсім в іншому: це мій спосіб життя, спосіб відчувати себе живою, реальною, можливість шукати відповіді на найважливіші запитання, наводити своєрідний, власний лад серед хаосу цього світу. А також — то потреба контакту. Потреба бути зрозумілою, почутою. Потреба висловлювання.
Тому не розділяю відгуки на “схвальні” й “несхвальні”. Люди надто різні, в кожного свій спосіб мислення, кожен бачить у житті й у літературі те, на що здатен, на що вистачає його відкритості, його світогляду, його знань. І знаю, що в моєму писанні є багато такого, що викликає нерозуміння, збентеження, опір, що дратує чи обурює. Я свідома цього і не маю нічого проти. Це нормально і це добре. Добре, коли є небайдужість.
ПРО КІНО
— А посмак після виходу нового твору як довго у вас зберігається? I чи важко обірвати той емоційний зв’язок із героями, з якими ви “жили” не один місяць?
— Це природні, поступові речі, й залежать вони від конкретного процесу роботи над твором (наскільки це було важко, наскільки глибоко вдалося увійти в тему, чого коштували зусилля), а також від дуже багатьох різних чинників, багато з яких випадкові. Дистанція збільшується, коли твір потрапляє до читачів, коли на нього з’являються відгуки, коли навколо нього виникають розмови, дискусії, суперечки.
Водночас повністю зв’язок автора з твором і персонажами не обривається ніколи, тому що це означало б обірвати зв’язок із частиною себе. Інша справа, що вони, ці персонажі й теми, займають своє власне місце у внутрішній системі, відходять на другий план, звільняючи простір для нових тем, для нової роботи.
— Цьогоріч, окрім виходу “Амадоки”, була ще одна важлива для вас подія — прем’єра “Відданої”. Які уроки співпраці з кіношниками ви винесли та хотіли би врахувати в екранізаціях інших творів? Якщо такі будуть...
— Насамперед цей досвід важливий знайомством і спілкуванням з чудовими людьми: із продюсеркою фільму Надією Зайончковською — авторкою концепції фільму та організаторкою всіх процесів, результатом яких стала кінострічка, з режисеркою Христиною Сиволап, акторами Маріанною Янушевич, Алєсєю Романовою, Романом Луцьким та багатьма іншими...
Основу сценарію створювала Аліна Семерякова, я ж займалася радше адаптацією діалогів і запропонувала вирішення кількох сцен. Але робота захоплювала, оскільки я не могла користуватися звичними для мене прийомами й засобами. У кіно мало придатні описовість, внутрішні монологи дійових осіб, нюансовані відтінки їхніх почуттів. Кіносценарій передбачає максимальну чіткість, лаконічність, певну схематичність. Тут є лише дія, образ, яскравий діалог. Почуття і переживання, стани відтворюються через дію, жест. Це як інша мова, з якою було цікаво знайомитись.
Окреме пережиття — опинитися у знімальному павільйоні, побачити декорації, спостерігати злагоджену роботу сотень людей, кожен із яких чітко виконує своє завдання. За всієї умовності, побачити на власні очі будинок моїх персонажів, опинитися у ньому, походити кімнатами, серед меблів — це було схоже на химерний сон, який раптом став реальністю.
— Тобто ви не розчарувались у побаченому на екрані? Адже письменники зазвичай дуже критично ставляться до фільмів, знятих за їхніми творами...
— Не розчарувалась, бо від самого початку була готова до того, що фільм відрізнятиметься від роману. Література дає більше простору для співтворчості з читачем, вона діє словом, а кожне слово має свій відтінок, власну конотацію для кожної людини, тому не буває двох однакових сприйняттів. Кожен читач наповнює текст власними емоціями, по-своєму переживає прочитані події, по-своєму уявляє персонажів і їх оцінює. Екранізації літературних творів часто дають нам більше заданих величин, більше визначеності, й ця визначеність не може конкурувати з людською фантазією. Кожна вдала екранізація літературного твору — це зовсім інший мистецький твір: по-іншому вирішений, навіть з іншими смисловими акцентами.
ПРО СІМ’Ю
— Як відомо, ваш чоловік — Андрій Бондар — також письменник. Як часто доводиться йти одне одному на поступки? I взагалі — на яке місце в сімейних стосунках ви би поставили таку річ, як компроміси?
— Коли хтось для тебе важливий, йому хочеться робити подарунки. Компроміси — це такі подарунки, від яких ще приємніше тому, хто їх робить. Їх можна вважати подарунками самому собі, оскільки в тій чи інший формі вони завжди повертаються. У нас виходить так, що компроміси — завжди взаємні, а не в бік когось одного на шкоду іншому. Ніхто з нас не жертвує заради іншого, тому що ми обоє однаково цінні.
Компроміси — це такі подарунки, від яких ще приємніше тому, хто їх робить.
— Усі запитують у вас про батька, а я хочу поставити питання про маму: пані Ніна — художниця, створює колажі. (Торік улітку, здається, мала виставку “Сотворіння саду” в Києві). У вас не було задуму зробити якусь колаборацію?
— Виставка “Сотворіння саду” відбувалася не в Києві, а у Франківську. Але місце не має великого значення. Має значення те, що мама отримує велику насолоду від створення колажів: вона полює за сюжетами й елементами майже щодня, колекціонує їх і класифікує, схрещує візуальні елементи з літературними. Взагалі, її колажі зазвичай проростають з текстів, найчастіше — з текстів батька. Вони — як візуальні примітки до цих текстів, їхнє доповнення, розширення і поглиблення. Я пишаюсь і захоплююсь її талантом, вигадливістю, сміливістю і тим, як вона віднаходить себе саму у власних роботах. Про колаборацію однак ми поки що не думали.
— А до чого проявляє інтерес ваша донька? I чи не прокинувся у неї ще “творчий ген”?
— Варварі вже 12 років. Вона любить малювати, ходить на спеціальні художні курси до наших знайомих художниць, багато займається сама, фантазує, конструює з картону і різних матеріалів, експериментує. Особливо добре їй вдаються портрети.
— Софіє Юріївно, як би ви продовжили речення: “Ніхто не знає, що я...”?
— ...напишу наступне, бо я сама щойно вирушаю на пошуки.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з письменницею Євгенією Кононенко
