Софія Андрухович: “Я пишу не заради того, щоб подобатися”

Знаменита письменниця видала захопливий роман, з приємністю згадує зйомки “Відданої” і вважає компроміси цінними подарунками в сім'ї.

Фото Ольги Закревської
Фото Ольги Закревської

Сьогодні вона — одна з найпопулярніших українських письменниць. А після виходу на екрани фільму “Віддана”, знятого за романом “Фелікс Австрія”, інтерес до творчості Софії Андрухович ще більше зріс. Вона ж підготувала черговий подарунок своїм читачам...

ПРО “АМАДОКУ”

— Світ побачив ваш новий роман — “Амадока”. Цікаво, скільки ви працювали над ним? I чи робили з тих чи інших причин паузи?

— Навряд чи можна чітко визначити часові рамки роботи над романом “Амадока”. Багато тем, заторкнутих у ньому, цікавили мене й притягували до себе багато років. Можна сказати, що над романом я працювала вже тоді, коли ще навіть не знала, що писатиму його... Інтенсивно ж шукати підходи до нового тексту я стала після виходу попередньої книжки “Фелікс Австрія”. А якщо говорити про майже щоденне писання, то цей останній етап забрав приблизно три роки. Паузи, звичайно, були. Іноді — зумовлені зовнішніми обставинами, а іноді пов’язані з необхідністю дистанціюватися від тексту для того, щоб краще побачити, куди я рухаюся. Великий обсяг роботи і складність тем вичерпували й втомлювали. Бували моменти, коли мені здавалося, що я зайшла в глухий кут — і тоді або не могла писати взагалі, або розуміла, що зараз краще не писати, бо нічого доброго з цього в такому стані не вийде. Тоді я брала паузу, відволікалася на читання інших авторів, на прогулянки, розмови з друзями, на спорт або прибирання. Лише після таких пауз відчувала, що сили поверталися до мене і я знову розуміла, куди мені слід рухатися у писанні.

— А ви не почувались після завершення такої грунтовної та великої праці (здається, 800 сторінок) сфрустрованою?

— Ні... У кожному разі, якщо сфрустрованість і була, то лише незначна порівняно з іншими відчуттями, які переважали. Сфрустрованою я була увесь час у процесі роботи над текстом, бо писання — це великий і постійний дискомфорт, постійне відчуття непевності.

Я мовчу вже про емоційну складність тем “Амадоки”, які вганяли у відчай. Про те, що немає способу вмістити у власній свідомості жах Голокосту, убивств одних людей іншими, трагедію знищення єврейського світу на території Східної Європи. Так само, як неможливо осягнути масштаби сталінського терору, те пекло, в якому перебувала українська інтелігенція (хоча не тільки українська й не тільки інтелігенція) у 30-ті роки й пізніше. Так само, як неможливо збагнути, як калічить кожного з нас теперішній досвід війни на Донбасі.

У свій спосіб занурившись у кожну з цих тем, промовивши кожну з них для себе, довший час у кожній з них перебуваючи, я відчула велике полегшення після завершення роботи. Відчула сатисфакцію, радість упорядкованості, втіху від того, що мені таки вдалося дістатися пункту призначення, що я таки довела до кінця свій ризикований задум.

Неможливо збагнути, як калічить кожного з нас теперішній досвід війни на Донбасі.

— Очевидно, ваш новий роман, який вийшов багатопластовим, чекають не тільки схвальні рецензії, але й стріли критиків. Останнє сприймаєте болісно чи давно звикли?

— Я не пишу заради схвалення, заради того, щоб подобатися. Подобатися приємно, але рушії творчості полягають зовсім в іншому: це мій спосіб життя, спосіб відчувати себе живою, реальною, можливість шукати відповіді на найважливіші запитання, наводити своєрідний, власний лад серед хаосу цього світу. А також — то потреба контакту. Потреба бути зрозумілою, почутою. Потреба висловлювання.

Тому не розділяю відгуки на “схвальні” й “несхвальні”. Люди надто різні, в кожного свій спосіб мислення, кожен бачить у житті й у літературі те, на що здатен, на що вистачає його відкритості, його світогляду, його знань. І знаю, що в моєму писанні є багато такого, що викликає нерозуміння, збентеження, опір, що дратує чи обурює. Я свідома цього і не маю нічого проти. Це нормально і це добре. Добре, коли є небайдужість.

ПРО КІНО

— А посмак після виходу нового твору як довго у вас зберігається? I чи важко обірвати той емоційний зв’язок із героями, з якими ви “жили” не один місяць?

— Це природні, поступові речі, й залежать вони від конкретного процесу роботи над твором (наскільки це було важко, наскільки глибоко вдалося увійти в тему, чого коштували зусилля), а також від дуже багатьох різних чинників, багато з яких випадкові. Дистанція збільшується, коли твір потрапляє до читачів, коли на нього з’являються відгуки, коли навколо нього виникають розмови, дискусії, суперечки.

Водночас повністю зв’язок автора з твором і персонажами не обривається ніколи, тому що це означало б обірвати зв’язок із частиною себе. Інша справа, що вони, ці персонажі й теми, займають своє власне місце у внутрішній системі, відходять на другий план, звільняючи простір для нових тем, для нової роботи.

— Цьогоріч, окрім виходу “Амадоки”, була ще одна важлива для вас подія — прем’єра “Відданої”. Які уроки співпраці з кіношниками ви винесли та хотіли би врахувати в екранізаціях інших творів? Якщо такі будуть...

— Насамперед цей досвід важливий знайомством і спілкуванням з чудовими людьми: із продюсеркою фільму Надією Зайончковською — авторкою концепції фільму та організаторкою всіх процесів, результатом яких стала кінострічка, з режисеркою Христиною Сиволап, акторами Маріанною Янушевич, Алєсєю Романовою, Романом Луцьким та багатьма іншими...

Основу сценарію створювала Аліна Семерякова, я ж займалася радше адаптацією діалогів і запропонувала вирішення кількох сцен. Але робота захоплювала, оскільки я не могла користуватися звичними для мене прийомами й засобами. У кіно мало придатні описовість, внутрішні монологи дійових осіб, нюансовані відтінки їхніх почуттів. Кіносценарій передбачає максимальну чіткість, лаконічність, певну схематичність. Тут є лише дія, образ, яскравий діалог. Почуття і переживання, стани відтворюються через дію, жест. Це як інша мова, з якою було цікаво знайомитись.

Окреме пережиття — опинитися у знімальному павільйоні, побачити декорації, спостерігати злагоджену роботу сотень людей, кожен із яких чітко виконує своє завдання. За всієї умовності, побачити на власні очі будинок моїх персонажів, опинитися у ньому, походити кімнатами, серед меблів — це було схоже на химерний сон, який раптом став реальністю.

— Тобто ви не розчарувались у побаченому на екрані? Адже письменники зазвичай дуже критично ставляться до фільмів, знятих за їхніми творами...

— Не розчарувалась, бо від самого початку була готова до того, що фільм відрізнятиметься від роману. Література дає більше простору для співтворчості з читачем, вона діє словом, а кожне слово має свій відтінок, власну конотацію для кожної людини, тому не буває двох однакових сприйняттів. Кожен читач наповнює текст власними емоціями, по-своєму переживає прочитані події, по-своєму уявляє персонажів і їх оцінює. Екранізації літературних творів часто дають нам більше заданих величин, більше визначеності, й ця визначеність не може конкурувати з людською фантазією. Кожна вдала екранізація літературного твору — це зовсім інший мистецький твір: по-іншому вирішений, навіть з іншими смисловими акцентами.

ПРО СІМ’Ю

— Як відомо, ваш чоловік — Андрій Бондар — також письменник. Як часто доводиться йти одне одному на поступки? I взагалі — на яке місце в сімейних стосунках ви би поставили таку річ, як компроміси?

— Коли хтось для тебе важливий, йому хочеться робити подарунки. Компроміси — це такі подарунки, від яких ще приємніше тому, хто їх робить. Їх можна вважати подарунками самому собі, оскільки в тій чи інший формі вони завжди повертаються. У нас виходить так, що компроміси — завжди взаємні, а не в бік когось одного на шкоду іншому. Ніхто з нас не жертвує заради іншого, тому що ми обоє однаково цінні.

Компроміси — це такі подарунки, від яких ще приємніше тому, хто їх робить.

— Усі запитують у вас про батька, а я хочу поставити питання про маму: пані Ніна — художниця, створює колажі. (Торік улітку, здається, мала виставку “Сотворіння саду” в Києві). У вас не було задуму зробити якусь колаборацію?

— Виставка “Сотворіння саду” відбувалася не в Києві, а у Франківську. Але місце не має великого значення. Має значення те, що мама отримує велику насолоду від створення колажів: вона полює за сюжетами й елементами майже щодня, колекціонує їх і класифікує, схрещує візуальні елементи з літературними. Взагалі, її колажі зазвичай проростають з текстів, найчастіше — з текстів батька. Вони — як візуальні примітки до цих текстів, їхнє доповнення, розширення і поглиблення. Я пишаюсь і захоплююсь її талантом, вигадливістю, сміливістю і тим, як вона віднаходить себе саму у власних роботах. Про колаборацію однак ми поки що не думали.

— А до чого проявляє інтерес ваша донька? I чи не прокинувся у неї ще “творчий ген”?

— Варварі вже 12 років. Вона любить малювати, ходить на спеціальні художні курси до наших знайомих художниць, багато займається сама, фантазує, конструює з картону і різних матеріалів, експериментує. Особливо добре їй вдаються портрети.

— Софіє Юріївно, як би ви продовжили речення: “Ніхто не знає, що я...”?

— ...напишу наступне, бо я сама щойно вирушаю на пошуки.

Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.

Читайте також інтерв'ю з письменницею Євгенією Кононенко

Здоров'я
Фото авторки — Оксани Пахолко (3)

У США перевіритися на COVID-19 безплатно може кожен охочий - навіть турист чи нелегальний мігрант.

25.10
Політика
Фото wikipedia.org

У США модератори мають право тимчасово вимикати мікрофон кандидата, який ображає суперника.

25.10
Подробиці
Фото зі сторінки Митрополита Епіфанія у Facebook

Рішення про визнання ПЦУ ухвалював особисто предстоятель Кіпрської церкви без погодження з формальними органами.

25.10
Подробиці
Селяни вирізають худобу. Закупівельні ціни на молоко зростають

З початку року поголів'я корів в Україні скоротилося на 6,1%.

25.10
Люди і проблеми
Фото wikipedia.org

Його називають одним із наймасштабніших “червоних припливів” за історію спостережень.

25.10
Cтиль життя
Фото pexels.com

За його словами, очистити зону для посадки літаків можна 30 - 40 хвилин.

24.10
Подробиці
Катастрофа Ан-26 на Харківщині: комісія встановила причини трагедії

На час слідства керівника Харківського національного університету Повітряних Сил Турінського відсторонили від виконання службових обов'язків.

24.10
Подробиці
Фото ssu.gov.ua

Під час обшуків у помешканнях основних фігурантів правоохоронці вилучили чимало зброї.

23.10
Подробиці
Мінус 7%. Українська промисловість продовжує падати

Скорочення промвиробництва у січні-вересні зафіксовано у 21 області.

23.10
Подробиці
Фото зі сторінки Малиновського районного суду міста Одеси у facebook

Постраждалих госпіталізували, але про їхній стан не повідомляють.

23.10
Життєві історії
Фото зі сторінки Юлії Микитенко у facebook

Він був сильним духом і мав загострене почуття справедливості, кажуть про Миколу друзі.

23.10
Здоров'я
Фото pexels.com

Що найбільше впливає на сповільнення чи пришвидшення темпів старіння?

23.10
Подробиці
Фото з офіційного УЕФА

Це найбільше фіаско луганського клубу за всю історію виступу у турнірі.

23.10
Люди і проблеми
Фото Ярослава Станчака

Очно пробне тестування проведуть лише з одного предмета.

23.10
Подробиці
У 2,7 раза дорожче за стартову ціну. З молотка пішов третій державний спиртзавод

Україна виставить на торги більше 30 спиртових підприємств.

22.10
Подробиці
Фото npu.gov.ua

За повернення доньки зловмисники вимагали в батьків 200 тисяч доларів.

22.10
Подробиці
Фото зі сторінки Зеновія Холоднюка у Facebook

У ДСА зазначають, що їхній керівник написав заяву про звільнення за власним бажанням.

22.10
Люди і проблеми

Директори шкіл у гірських селах занепокоєні: дистанційне навчання може спричинити там справжній освітній колапс.

22.10
Подробиці
Фото з офіційного сайту Шахтаря

Уперше "Реал" у рідних стінах програв представнику України.

22.10
показати більше