У кожного з нас є страхи. Один з найважчих — залишитись самотнім, покинутим, не мати можливості самостійно обслуговувати себе. Саме за таких обставин люди потрапляють до геріатричного пансіонату. Думаю, ніхто з нас не хотів би опинитися там... Я провела в пансіонаті п’ять днів, почула десятки історій, які вразили мене до глибини душі (з етичних міркувань імена деяких героїв у тексті змінено). Найбільш вражаючими життєвими уроками, почутими тут, ділитимуся з вами в цьому і наступних номерах “Експресу”.
ДЕНЬ ПЕРШИЙ. 11.00
Біля воріт Петриківського геріатричного пансіонату на мене чекає директор. Заходимо на територію закладу.
Переді мною — охайна чотириповерхова будівля, оточена деревами, акуратно підстриженими кущами, квітами. Тут панує спокій. А яке чисте повітря!
“Наш заклад розрахований на 180 мешканців, тепер проживає 160, — розповідає директор Степан Глушко. — На першому поверсі — бібліотека із зоною для відпочинку, їдальня, ізолятор для нових мешканців, на другому живуть жінки й сімейні пари, вище — чоловіки, ще вище — важкохворі”.
Мене поселяють на другому поверсі у кімнаті №9. Директор розповідає, що у пансіонаті живуть одинокі непрацездатні люди з інвалідністю, а також самотні пенсіонери — їх утримують за кошти з обласного бюджету та частково на їхню пенсію (75%). Але є тут і ті, хто має дітей, онуків, — перебування таких людей в цьому закладі платне — 7 — 8 тисяч гривень на місяць. Чому вони опинилися в пансіонаті?
“Дочку маю, живе за кордоном, — сумно каже мені 90-річна Ніна Іванівна. — Раз на рік мене навідує”. Пенсіонерка стоїть біля ліжка, тримаючись за ходунки. Влітку в неї (як і ще у 45 мешканців і 20 працівників) позитивним виявився тест на коронавірус. На щастя, хвороба минула безсимптомно.
У холі зустрічаю мініатюрну жінку, яка поправляє покривала на кріслах. “Це наша Віолетта, їй більше 50 років”, — каже директор.
Історія цієї жінки вражає, я довго оговтувалась від почутого...
Після закінчення школи Віолетта пішла працювати, але через конфлікт на роботі звільнилася. Тоді мама замкнула її в хаті — мовляв, бачиш, який цей світ страшний. 33 роки Віолетта ні разу не виходила з дому. Сусідам мати сказала, що дочка переїхала у Крим, до родичів.
Коли жінці за борги перекрили воду, сусіди вирішили допомогти їй — залишали під дверима будинку пляшки з водою. А якось звернули увагу, що жінка давно не забирає воду, тож викликали правоохоронців. Увійшовши до помешкання, ті були шоковані: на кухні лежала мертва господиня, а на ліжку — Віолетта.
“Вона важила 23 кілограми, була нерухома, — розповідає Степан Васильович. — До нас її принесли на руках”.
Уже понад десять років Віолетта живе у цьому пансіонаті. Тут вона повернулась до життя, але так і залишилась замкнутою...
12.30
Прямуємо коридором до основного корпусу. На підлозі — два відра, під час дощу тут протік дах. “Треба ремонтувати”, — каже директор. Загалом же в приміщенні доволі затишно.
До ліфта, притримуючись за стіну, поволі йде 42-річний Михайло Макарик, у нього — ДЦП, у пансіонаті живе 23 роки. “Декілька років тому привів до нас наречену”, — усміхається Степан Васильович.
Це усміхнуло й мене — кохання не знає перешкод! Пара одружилась. Міша показує фотографії на телефоні: наречена — у білій сукні, він — у вишиванці. Щасливі!
Міша. Його дружина і дитина зараз в іншій області.
Торік у жовтні в пари народився син Іванко. Але після пологів 29-річна Юля з дитиною переїхала жити в монастир, що на Хмельниччині, бо в пансіонаті немає можливості дбати про немовлят. Відтоді Міша лише декілька разів бачився зі своїми найріднішими. Він часто переглядає фото, які йому надсилає кохана. Міша усміхається, але в його очах — сум...
12.45
Коридором другого поверху неквапом шаркає бабуся з пов’язкою на оці. “За 15 місяців мені буде сто років”, — бадьоро каже вона. Ірина Степанівна — найстарша мешканка будинку. Незважаючи на такий поважний вік, дивує енергійністю й тверезим розумом!
У жінки — непроста доля. Вона родом із Буковини, у пансіонаті — 27 років. “У мене нікого нема, тіко одної сестри оден племінник”, — каже. Тричі була заміжньою. Перший чоловік не повернувся з війни. Подружжя мало двох діток — обоє померли в 40-х роках. “Була война, лікарства не було, дітей від червінки (краснухи. — Ред.) не спасли”, — зітхає.
Потім 33 роки жінка жила в Криму. Там побралася із вдівцем, який через 12 років загинув у ДТП. Третій чоловік через 8 років спільного життя помер від раку нирок.
“Сумна ходжу, невесела, сумна буду ходити. Помер мені муж, не маю, з ким жити”, — декламує жінка віршовані рядки.
Ірина Степанів втратила око 78 років тому.
Запитую, за яких обставин вона втратила око. “Вже 78 років я з одним оком, — пояснює. — На заводі робила, нагнулася, а там — шайбочка. Чік — і нема ока”. Жінка знову говорить віршованими рядками: “Не дивуйся, красний світе, шо я так жию. Я з дитинства не зазнала гаразду”.
Від її слів мені не по собі. Скільки болю вона пережила...
Але далі Ірина Степанівна каже, що все одно любить своє життя і дякує Богові за кожен день. Наостанок розмови ділиться життєвою мудрістю: “Не журіться, божі люди, і не гнівайтеся! Най буде мир межи вами! І любов, і правда!”
Чому доля цієї жінки склалася так? І як їй вдалося зберегти в душі світло, попри всі складні життєві обставини? Сильна духом — такий висновок роблю після нашої розмови.
13.00
Час обіду в пансіонаті. Сьогодні в меню — суп, пюре, котлети, помідори, компот. Після обіду я йду далі знайомитися з мешкацями пансіонату. Піднімаюсь на третій поверх.
“Може, ви знаєте, коли закінчиться карантин?” — таке питання ставить 84-річний Віталій Васильович. — Дуже хочу поїхати в Тернопіль на базар — купити оселедця, тюльки. Працівники пансіонату їздять з дому на роботу, з роботи додому... А ми ж такі самі люди, маємо такі ж маски. Але нас не пускають”.
Очевидно, роблять це з міркувань безпеки. Але людям від ізоляції ще важче — сьогодні я почула не одне нарікання на карантинні обмеження.
14.00
Кімната №29. Тут чисто й охайно, на столі розкладена дошка з шахами, на кріслі — баян. У цій кімнаті наче зупинився час: один настінний календар за 2017 рік, інший — за 2018.
Господар кімнати Віталій Васильович, родом із Полтавщини, все життя пропрацював учителем музики. В пансіонаті живе 25-й рік. Каже, був одружений, жінка померла через пухлину мозку.
“Не хотів чекати, поки її сини від першого шлюбу виженуть мене з квартири, тому й перебрався сюди, — пояснює. — З рідних маю лише племінницю, але вона вже три роки зі мною не спілкується. Причини досі не знаю”.
На тумбочці в пенсіонера — мобільний. “Кому телефонуєте?” — запитую. “Нікому. Заради музики його купив, пісні там записані й радіо є”, — відповідає.
Віталій Васильович і Віктор. Обов’язкова щоденна партія в шахи між двома колишніми вчителями.
Згодом у своїй кімнаті я роздумуватиму над історією пана Віталія. Чому єдина рідна людина не спілкується з ним? Чому вони не спробували поговорити й налагодити стосунки? Чому так багато людей у світі замовчують образи й втрачають можливість мати теплі стосунки?..
У цій кімнаті ще живе 68-річний пан Віктор — колишній вчитель фізкультури. Вдівець. “Я в пансіонаті з минулого року, відколи жінка померла, — розповідає пан Віктор. — Квартира, в якій жили, їй належала, нині там її син з дружиною. Я пішов звідти, аби не заважати... Вони не навідують мене”.
16.30
У кімнаті відпочинку розмовляють чоловіки. Знайомимось.
82-річний Олексій Петрович, родом з Харківщини, торік втратив сина. “У нього був розсіяний склероз, — пояснює чоловік. До пансіонату він потрапив після смерті дружини. — Її сім’я сюди направила. Спілкуються зі мною, навідують, передачі приносять...”
53-річний пан Роман каже, що має доньку, втім вони не спілкуються. Питаю, чи жалкує про це? Чоловік відвертає погляд: “Вже пізно жаліти...” Мені щиро хочеться, щоби ці люди зробили одне одному крок назустріч. І стали щасливішими. Поки справді не пізно.
18.00
Їдальня. Час вечері. “От чому хліб такий сухий? Невже не можна додати трішки олії?” — звертається до мене пан Вальдемар, беручи порцію геркулесової каші з підливкою, хліб і чай.
Після вечері одна пенсіонерка несе з їдальні тарілку, прикриту серветкою. “Котикам”, — усміхається 77-річна Ляля Петрівна. В пансіонаті вона вже шостий рік. У її долю втрутилась війна.
Більшу частину свого життя жінка мешкала в Тернополі, згодом син забрав її у Донецьк. “У нього там була маленька квартирка, підприємство, — каже Ляля Петрівна. — А потім — війна. Бабах — і все знищено”.
Жінка оселилась у пансіонаті. Каже, син часто навідується до неї разом із 12-річним сином, сестрою та її двома дітьми.
18.45
Надворі прогулюється сива жінка з паличкою. Її звати Лідія, про своє життя розповідає неохоче. “Вже рік тут, усе так раптово сталося, — зітхає. — Тут непогано. Але я не хочу тут бути, вже би втекла, знати б куди йти...”
Раптом у її сумних очах спалахує вогник радості. “Дивіться — білочка! Яка гарна!” — показує рукою. Щастя — в простих речах.
Я прощаюся з пані Лідією. І ловлю себе на думці, що вже ніколи не забуду того неймовірного суму в її очах і голосі.
У цей час до воріт пансіонату під’їжджають дві машини, за декілька хвилин з двору виїжджає чорний мікроавтобус із написом “Ритуальна служба”. Люди вийшли з автівки, перехрестились, рушили за катафалком. Ось так тихо завершилось життя людини.
19.30
27-річна Олена Кравченко запрошує мене до своєї кімнати. “Подивитесь на моїх домашніх тваринок”, — каже жінка.
На столі — розстелений светр, на якому лежать двійко пухнастих котів. По кімнаті прогулюється третій.
“Це Мороша, Маркіза і Рижка”, — радо представляє тварин Олена.
Жінка, родом зі Східної України, з чотирирічного віку виховувалась у дитячому інтернаті, потім її перевели сюди. Має братів і сестру — Павла, Сергія і Любу. “Я не знаю, де вони, — каже. — Але дуже хочу знайти їх. І свою маму”.
Я щиро бажаю, аби мрія Олени здійснилася.
Олена Кравченко мріє знайти своїх рідних — братів, сестру та маму.
22.05
Після десятої вечора всі розходяться по кімнатах. Я також вкладаюсь, але від виру вражень та емоцій ще довго не можу заснути.
З голови не виходить історія про мобільний телефон, з якого немає кому зателефонувати.
Думаю про закохану пару, в якої народився первісток. Мені не по собі від думки, що вони не мають можливості бути поруч.
Все ще доймає неймовірний сум у красивих очах інтелігентної пані Лідії. Що за ним криється?
Я прошу вас, читачі, берегти своїх близьких людей.
Скажіть їм просто зараз, що любите їх.
***
У наступних своїх текстах я розповім про долю “дитини-квітки” — наймолодшого мешканця пансіонату. Поділюся історією військового, який в 2014-му пішов на фронт захищати Україну, а потім через хворобу опинився тут. Розкажу про долю чоловіка, який виховував племінницю дружини майже від її народження, а коли став немічним — вона його покинула.
Далі буде.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також текст про коронавірусний колапс по-українськи
