160 одиноких сердець

Декілька днів я мешкала в геріатричному пансіонаті і вела щоденник. Історії, почуті там, можуть змусити вас переосмислити погляди на життя

Фото Лариси Пецух
Фото Лариси Пецух
Центральний вхід у пансіонат.

У кожного з нас є страхи. Один з найважчих — залишитись самотнім, покинутим, не мати можливості самостійно обслуговувати себе. Саме за таких обставин люди потрапляють до геріатричного пансіонату. Думаю, ніхто з нас не хотів би опинитися там... Я провела в пансіонаті п’ять днів, почула десятки історій, які вразили мене до глибини душі (з етичних міркувань імена деяких героїв у тексті змінено). Найбільш вражаючими життєвими уроками, почутими тут, ділитимуся з вами в цьому і наступних номерах “Експресу”.

ДЕНЬ ПЕРШИЙ. 11.00

Біля воріт Петриківського геріатричного пансіонату на мене чекає директор. Заходимо на територію закладу.

Переді мною — охайна чотириповерхова будівля, оточена деревами, акуратно підстриженими кущами, квітами. Тут панує спокій. А яке чисте повітря!

“Наш заклад розрахований на 180 мешканців, тепер проживає 160, — розповідає директор Степан Глушко. — На першому поверсі — бібліотека із зоною для відпочинку, їдальня, ізолятор для нових мешканців, на другому живуть жінки й сімейні пари, вище — чоловіки, ще вище — важкохворі”.

Мене поселяють на другому поверсі у кімнаті №9. Директор розповідає, що у пансіонаті живуть одинокі непрацездатні люди з інвалідністю, а також самотні пенсіонери — їх утримують за кошти з обласного бюджету та частково на їхню пенсію (75%). Але є тут і ті, хто має дітей, онуків, — перебування таких людей в цьому закладі платне — 7 — 8 тисяч гривень на місяць. Чому вони опинилися в пансіонаті?

“Дочку маю, живе за кордоном, — сумно каже мені 90-річна Ніна Іванівна. — Раз на рік мене навідує”. Пенсіонерка стоїть біля ліжка, тримаючись за ходунки. Влітку в неї (як і ще у 45 мешканців і 20 працівників) позитивним виявився тест на коронавірус. На щастя, хвороба минула безсимптомно.

У холі зустрічаю мініатюрну жінку, яка поправляє покривала на кріслах. “Це наша Віолетта, їй більше 50 років”, — каже директор.

Історія цієї жінки вражає, я довго оговтувалась від почутого...

Після закінчення школи Віолетта пішла працювати, але через конфлікт на роботі звільнилася. Тоді мама замкнула її в хаті — мовляв, бачиш, який цей світ страшний. 33 роки Віолетта ні разу не виходила з дому. Сусідам мати сказала, що дочка переїхала у Крим, до родичів.

Коли жінці за борги перекрили воду, сусіди вирішили допомогти їй — залишали під дверима будинку пляшки з водою. А якось звернули увагу, що жінка давно не забирає воду, тож викликали правоохоронців. Увійшовши до помешкання, ті були шоковані: на кухні лежала мертва господиня, а на ліжку — Віолетта.

“Вона важила 23 кілограми, була нерухома, — розповідає Степан Васильович. — До нас її принесли на руках”.

Уже понад десять років Віолетта живе у цьому пансіонаті. Тут вона повернулась до життя, але так і залишилась замкнутою...

12.30

Прямуємо коридором до основного корпусу. На підлозі — два відра, під час дощу тут протік дах. “Треба ремонтувати”, — каже директор. Загалом же в приміщенні доволі затишно.

До ліфта, притримуючись за стіну, поволі йде 42-річний Михайло Макарик, у нього — ДЦП, у пансіонаті живе 23 роки. “Декілька років тому привів до нас наречену”, — усміхається Степан Васильович.

Це усміхнуло й мене — кохання не знає перешкод! Пара одружилась. Міша показує фотографії на телефоні: наречена — у білій сукні, він — у вишиванці. Щасливі!

/storage/2020/10/16/image/md_Dlva_13-mikhaylo.jpeg

Міша. Його дружина і дитина зараз в іншій області.

Торік у жовтні в пари народився син Іванко. Але після пологів 29-річна Юля з дитиною переїхала жити в монастир, що на Хмельниччині, бо в пансіонаті немає можливості дбати про немовлят. Відтоді Міша лише декілька разів бачився зі своїми найріднішими. Він часто переглядає фото, які йому надсилає кохана. Міша усміхається, але в його очах — сум...

12.45

Коридором другого поверху неквапом шаркає бабуся з пов’язкою на оці. “За 15 місяців мені буде сто років”, — бадьоро каже вона. Ірина Степанівна — найстарша мешканка будинку. Незважаючи на такий поважний вік, дивує енергійністю й тверезим розумом!

У жінки — непроста доля. Вона родом із Буковини, у пансіонаті — 27 років. “У мене нікого нема, тіко одної сестри оден племінник”, — каже. Тричі була заміжньою. Перший чоловік не повернувся з війни. Подружжя мало двох діток — обоє померли в 40-х роках. “Була война, лікарства не було, дітей від червінки (краснухи. — Ред.) не спасли”, — зітхає.

Потім 33 роки жінка жила в Криму. Там побралася із вдівцем, який через 12 років загинув у ДТП. Третій чоловік через 8 років спільного життя помер від раку нирок.

“Сумна ходжу, невесела, сумна буду ходити. Помер мені муж, не маю, з ким жити”, — декламує жінка віршовані рядки.

/storage/2020/10/16/image/md_xppp_13-irina-stepaniv.jpeg

Ірина Степанів втратила око 78 років тому.

Запитую, за яких обставин вона втратила око. “Вже 78 років я з одним оком, — пояснює. — На заводі робила, нагнулася, а там — шайбочка. Чік — і нема ока”. Жінка знову говорить віршованими рядками: “Не дивуйся, красний світе, шо я так жию. Я з дитинства не зазнала гаразду”.

Від її слів мені не по собі. Скільки болю вона пережила...

Але далі Ірина Степанівна каже, що все одно любить своє життя і дякує Богові за кожен день. Наостанок розмови ділиться життєвою мудрістю: “Не журіться, божі люди, і не гнівайтеся! Най буде мир межи вами! І любов, і правда!”

Чому доля цієї жінки склалася так? І як їй вдалося зберегти в душі світло, попри всі складні життєві обставини? Сильна духом — такий висновок роблю після нашої розмови.

13.00

Час обіду в пансіонаті. Сьогодні в меню — суп, пюре, котлети, помідори, компот. Після обіду я йду далі знайомитися з мешкацями пансіонату. Піднімаюсь на третій поверх.

“Може, ви знаєте, коли закінчиться карантин?” — таке питання ставить 84-річний Віталій Васильович. — Дуже хочу поїхати в Тернопіль на базар — купити оселедця, тюльки. Працівники пансіонату їздять з дому на роботу, з роботи додому... А ми ж такі самі люди, маємо такі ж маски. Але нас не пускають”.

Очевидно, роблять це з міркувань безпеки. Але людям від ізоляції ще важче — сьогодні я почула не одне нарікання на карантинні обмеження.

14.00

Кімната №29. Тут чисто й охайно, на столі розкладена дошка з шахами, на кріслі — баян. У цій кімнаті наче зупинився час: один настінний календар за 2017 рік, інший — за 2018.

Господар кімнати Віталій Васильович, родом із Полтавщини, все життя пропрацював учителем музики. В пансіонаті живе 25-й рік. Каже, був одружений, жінка померла через пухлину мозку.

“Не хотів чекати, поки її сини від першого шлюбу виженуть мене з квартири, тому й перебрався сюди, — пояснює. — З рідних маю лише племінницю, але вона вже три роки зі мною не спілкується. Причини досі не знаю”.

На тумбочці в пенсіонера — мобільний. “Кому телефонуєте?” — запитую. “Нікому. Заради музики його купив, пісні там записані й радіо є”, — відповідає.

/storage/2020/10/16/image/md_dlFv_13-vitaliy-vasilovich-i-viktor.jpeg

Віталій Васильович і Віктор. Обов’язкова щоденна партія в шахи між двома колишніми вчи

Згодом у своїй кімнаті я роздумуватиму над історією пана Віталія. Чому єдина рідна людина не спілкується з ним? Чому вони не спробували поговорити й налагодити стосунки? Чому так багато людей у світі замовчують образи й втрачають можливість мати теплі стосунки?..

У цій кімнаті ще живе 68-річний пан Віктор — колишній вчитель фізкультури. Вдівець. “Я в пансіонаті з минулого року, відколи жінка померла, — розповідає пан Віктор. — Квартира, в якій жили, їй належала,  нині там її син з дружиною. Я пішов звідти, аби не заважати... Вони не навідують мене”.

16.30

У кімнаті відпочинку розмовляють чоловіки. Знайомимось.

82-річний Олексій Петрович, родом з Харківщини, торік втратив сина. “У нього був розсіяний склероз, — пояснює чоловік. До пансіонату він потрапив після смерті дружини. — Її сім’я сюди направила. Спілкуються зі мною, навідують, передачі приносять...”

53-річний пан Роман каже, що має доньку, втім вони не спілкуються. Питаю, чи жалкує про це? Чоловік відвертає погляд: “Вже пізно жаліти...” Мені щиро хочеться, щоби ці люди зробили одне одному крок назустріч. І стали щасливішими. Поки справді не пізно.

18.00

Їдальня. Час вечері. “От чому хліб такий сухий? Невже не можна додати трішки олії?” — звертається до мене пан Вальдемар, беручи порцію геркулесової каші з підливкою, хліб і чай.

Після вечері одна пенсіонерка несе з їдальні тарілку, прикриту серветкою. “Котикам”, — усміхається 77-річна Ляля Петрівна. В пансіонаті вона вже шостий рік. У її долю втрутилась війна.

Більшу частину свого життя жінка мешкала в Тернополі, згодом син забрав її у Донецьк. “У нього там була маленька квартирка, підприємство, — каже Ляля Петрівна. — А потім — війна. Бабах — і все знищено”.

Жінка оселилась у пансіонаті. Каже, син часто навідується до неї разом із 12-річним сином, сестрою та її двома дітьми.

18.45

Надворі прогулюється сива жінка з паличкою. Її звати Лідія, про своє життя розповідає неохоче. “Вже рік тут, усе так раптово сталося, — зітхає. — Тут непогано. Але я не хочу тут бути, вже би втекла, знати б куди йти...”

Раптом у її сумних очах спалахує вогник радості. “Дивіться — білочка! Яка гарна!” — показує рукою. Щастя — в простих речах.

Я прощаюся з пані Лідією. І ловлю себе на думці, що вже ніколи не забуду того неймовірного суму в її очах і голосі.

У цей час до воріт пансіонату під’їжджають дві машини, за декілька хвилин з двору виїжджає чорний мікроавтобус із написом “Ритуальна служба”. Люди вийшли з автівки, перехрестились, рушили за катафалком. Ось так тихо завершилось життя людини.

19.30

27-річна Олена Кравченко запрошує мене до своєї кімнати. “Подивитесь на моїх домашніх тваринок”, — каже жінка.

На столі — розстелений светр, на якому лежать двійко пухнастих котів. По кімнаті прогулюється третій.

“Це Мороша, Маркіза і Рижка”, — радо представляє тварин Олена.

Жінка, родом зі Східної України, з чотирирічного віку виховувалась у дитячому інтернаті, потім її перевели сюди. Має братів і сестру — Павла, Сергія і Любу. “Я не знаю, де вони, — каже. — Але дуже хочу знайти їх. І свою маму”.

Я щиро бажаю, аби мрія Олени здійснилася.

/storage/2020/10/16/image/md_A39S_13-olena-kravchenko.jpeg

Олена Кравченко мріє знайти своїх рідних — братів, сестру та маму.

22.05

Після десятої вечора всі розходяться по кімнатах. Я також вкладаюсь, але від виру вражень та емоцій ще довго не можу заснути.

З голови не виходить історія про мобільний телефон, з якого немає кому зателефонувати.

Думаю про закохану пару, в якої народився первісток. Мені не по собі від думки, що вони не мають можливості бути поруч.

Все ще доймає неймовірний сум у красивих очах інтелігентної пані Лідії. Що за ним криється?

Я прошу вас, читачі, берегти своїх близьких людей.

Скажіть їм просто зараз, що любите їх.

***

У наступних своїх текстах я розповім про долю “дитини-квітки” — наймолодшого мешканця пансіонату. Поділюся історією військового, який в 2014-му пішов на фронт захищати Україну, а потім через хворобу опинився тут. Розкажу про долю чоловіка, який виховував племінницю дружини майже від її народження, а коли став немічним — вона його покинула.

Далі буде.

Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.

Читайте також текст про коронавірусний колапс по-українськи

Подробиці
Фото pexels.com

Білоруси і поляки залишаються сповненими сил на кілька років довше.

19.10
Судові історії

Нападник на суді заперечував свою причетність до побиття дитини. Однак у нього вдома знайшли один із беззаперечних доказів вини.

19.10
Подробиці
Фото з офіційного сайту УПЛ

Тепер на наших грандів чекають протистояння з "Ювентусом" та "Реалом".

19.10
Подробиці
Фото зі сторінки Вахтанга Кіпіані у Facebook

Деякі фрази у книзі визнали такими, що порушують честь та гідність кума Путіна.

19.10
Спецтема
Фото facebook.com/freemarkiv

Нові висновки міжнародної групи правозахисників свідчать: справу, за якою українського нацгвардійця в Італії засудили до 24 років тюрми, розглядали з порушеннями.

19.10
Подробиці
Фото зі сторінки митрополита Антонія у FB (2)

Також посадовець цими вихідними взяв шлюб у храмі РПЦ. Вінчав його сам Онуфрій.

19.10
Розмова з зіркою
Фото зі сторінки Ігоря Кондратюка у facebook

Ігор Кондратюк, Ірен Роздобудько, Василь Вірастюк, Павло Дворський та Ольга Коробка розповідають, що допомагає їм зробити остаточний вибір на користь того чи іншого кандидата.

18.10
Подробиці
Фото зі сторінки Андрія Райковича у facebook

Найбільше постраждав мікрорайон Кропивницького Стара Балашівка, а також приміське село Лелеківка.

18.10
Життєві історії
Фото pexels.com

56-річний Роман Мартинишин розповідає, як надто пізно звернувся до лікарів і через це втратив ногу.

18.10
Подробиці
Фото зі сторінки France Bleu Mayenne у Twitter

Президент Франції Еммануель Макрон прокоментував напад, наголосивши, що це - ісламістський теракт.

17.10
Подробиці
Бюджетні пристрасті. До проекту головного кошторису на наступний рік надійшло майже 2500 правок

Щоб виконати всі забаганки нардепів, потрібно щонайменше 1,15 трильйона гривень.

17.10
Здоров'я
Фото pexels.com

Меланін зменшує вразливість шкіри до сонячних променів. А там, де пігмент лягає нерівномірно, утворюються плями.

17.10
Cпорт
Фото зі сторінки FC Dynamo Kyiv у facebook

Коронавірус, кажут фахівці, ударив і по фінансових можливостях команд.

17.10
Подробиці
Фото зі сторінки Олега Сенцова у Facebook

Кримінальну драму "Носоріг" знімають спільно з Німеччиною та Польщею.

17.10
Подробиці
Фото Watchers.Media у FB

Обвинувачений попросив вибачення у батька вбитої активістки.

16.10
Подробиці
Фото president.gov.ua

У "Слузі народу" пояснили, хто проводитиме і фінансуватиме опитування.

16.10
Подробиці
Фото зі сторінки аукціону Christie’s у Twitter

Найдорожча книга в історії аукціонів називається "Вільям Шекспір. Комедії. Історії. Трагедії".

16.10
Подробиці
Рішення оскарженню не підлягає. Генпрокурорка Венедіктова відмовилася поновлювати справу щодо Роттердам+

Тим часом нова експертиза встановила, що скандальна формула завдала Україні майже 40 мільярдів гривень збитків.

16.10
Подробиці
Понад 60 червоних зон і майже 6000 хворих: коронавірус встановлює нові рекорди в Україні

У більшості регіонів, де захворюваність найвища, зупиняти громадський транспорт поки не будуть.

16.10
показати більше