З 24 лютого Чернігову довелося мужньо захищатися від страшних ворожих ударів. Місто вистояло. І сьогодні повертається до життя. Так, хоч через війну з Чернігова виїхали тисячі людей, він поволі оживає: відновлює роботу транспорт, відкриваються ресторани, навіть стали знову продавати спиртне. Я приїхала до Чернігова, аби побачити все на власні очі.
За підрахунками місцевої влади, трохи більше половини населення 280-тисячного міста за час воєнних дій виїхало. Майже 400 мешканців загинуло внаслідок обстрілів. Росіяни щодня нещадно обстрілювали місто. Підходили майже впритул, але так і не змогли його здобути.
...До міста-героя Чернігова їду новеньким двоповерховим поїздом з Києва. Від початку російського вторгнення у лютому до середини квітня залізничного сполучення з містом не було.
За Ніжином минаємо підірваний міст на так званій московській трасі. На під’їзді до самого Чернігова — за вікном ще один висаджений у повітря міст через Десну, щоб не пройшли ворожі війська.
У поїзді знайомлюся з пенсіонеркою, яка повертається у рідні краї. “Ми під страшними обстрілами виїжджали. Тільки виїхали, за нами міст підірвали. Весь район зрешетило снарядами і бомбами. У нашому під’їзді декілька снарядів вибухнуло”, — розказує вона.
1 червня у місті вперше за час повномасштабної війни пустили трамваї. У вагоні — теж малолюдно. “Ех-хе-хе-х, — хитає головою літній чоловік. — Хтось паніку наганяє, що голод буде. А я досі помідори не посадив. Але якось буде”. “Нічєво, украінци виживут. Ми ж нє кацапи”, — бадьоро відповідає пасажирка.
Минаємо центр. Сюди менше “прилітало”, ніж на околиці та в окремі житлові масиви. Символом війни тут можуть бути руїни готелю “Україна” на центральній вулиці.
“ВЧОРА ПРИВЕЗЛИ ПШЕНИЧКУ, МАКАРОНИ...”
34-річний керівник громадської організації Сергій Безбородько тепер активно займається волонтерством. Разом з ним їдемо до 37-річної Світлани Рибецької. До війни вона працювала на пилорамі, пиляла, носила дошки, була бригадиркою. Потім виробництво закрилося. Пилораму розбомбили.
“Тоді Світлана в підвалі гуртожитку зробила гуманітарний центр. Перед цим носила військовим на блокпости чай і навіть копала окопи”, — розповідає про жінку Сергій.
Спускаємося у підвал багатоповерхівки.
Гуманітарний штаб розмістився у невеликій кімнаті. Тут пахне вологістю. Стоїть гамір. Саме зайшли відвідувачі — декілька жінок. Хтось вибирає зі столу продукти — борошно, буханці темного хліба, дістає з банки шматки засоленого сала. Хтось копирсається в одязі, який посортований купками. Щодня до центру приходить щонайменше 50 осіб.
Процесом роздачі допомоги гучним голосом керує Світлана — висока брюнетка. Вона веде чітку звітність, кому що видає. Жінка переживає, що адміністрація гуртожитку виставить її організацію за двері.
“І куди я дінуся з цим усім? — роззирається на всі боки. — Я й так одяг уже не приймаю. В основному люди приходять за продуктами. Вчора привезли пшеничку, макарони, від ОДА — хліб. Якийсь мужчина приніс два пакети прального порошку, бо його в Чернігові нині не купити. Що підходить військовим, віддаю у тутешню військову частину. Бо багато хто сидить у кросівках і спортивних штанах...”
Жінка прийшла по гуманітарну допомогу.
Днями телефонував колишній директор Світлани, кликав повертатися на роботу, пропонував 5 тисяч гривень. “Не хочу йти на такі гроші. Мені тільки 24 гривні в день на проїзд треба. А ще щось поїсти, якісь сигарети, чай... Як за таку зарплату можна працювати? — каже жінка. — Вчора приходила сюди дівчинка. Працює у супермаркеті на кухні. Казала, що зарплату не платять взагалі. Вони тільки хліб пекти виходять”.
“ЧОЛОВІК ЗГОРІВ, НЕ ЗНАЙШЛИ НАВІТЬ КІСТОК”
Із Сергієм та Світланою їдемо на Бобровицю — приватний сектор міста, який чи не найбільше постраждав від обстрілів. Загалом, за словами влади, окремі райони Чернігова зруйновані на 70%.
У салоні нашого буса — новенькі спальники та каремати. Їх роздаватимемо тим, хто найбільше постраждав, втратив майно, і тепер мусить жити в сараях і гаражах.
“Це зараз тут трохи краси зробили. А зразу навіть проїхати не можна було, на дорогах стовпи повалені, дерева”, — каже Світлана, коли в’їжджаємо на Бобровицю. Вцілілої хати тут не побачити. Або спалені руїни, або з пошкодженими дахами, вибитими вікнами. Однак на подвір’ях часто видно людей — намагаються вдихнути у помешкання життя, щось ремонтують, обробляють городики. Тут досі нема води, газу та електрики. Тому Світлана час до часу привозить зібрані звідусіль сковорідки і каструлі, щоб люди могли готувати їжу на вогнищах.
Зупиняємося біля двору 65-річного подружжя. У них згорів будинок. Вони перебралися жити в літню кухню. Чекають на волонтерів. Обіцяли, що сьогодні прийдуть, щоб допомогти їм розбирати згарище. Також чекають, коли дадуть воду, бо стомилися носити її від людей, у яких є колонка.
“Фу, як тільки сонце палить, сильно смердить згарище, — каже пані Валентина. — Кажуть, будуть модульні будиночки нам ставити. Вже 600 штук привезли. Так треба ж для них місце розчистити. Нелегко тут жити після всього. Он на тій вулиці чоловік згорів — не знайшли навіть кісток. Батареї у будинку поплавилися. Чугунну сковороду отак перегнуло. Чугун плавився! Бо попала та... Як вона називається? Фосфорна якась бомба. Коли почали стріляти, він не схотів тікати, обідав саме”.
У пані Валентини згоріла хата. Тепер вона з чоловіком живе в літній кухні.
Господиня кличе подивитися, яка у неї вже виросла картопля — по коліна. “Дивіться, яка красива! А часник!” — не може нахвалитися городом. Насіння рослин сюди навесні передали благодійники з Рівненщини.
СИРЕНИ ДРАТУЮТЬ
На паралельній вулиці стоїть автівка з причіпом з брендом місцевої піцерії. З самого ранку вони готували й роздавали людям бургери від волонтерської організації. Нагодували 800 осіб.
Волонтери приїжджають сюди з усієї України, допомагають прибирати руїни, ремонтувати будинки. Стаємо поруч, щоб роздати спальники та каремати. За пів години чутка про нас розходиться кварталом, люди сходяться все активніше. Усміхаються, гомонять, не нарікають на те, що залишилися без даху над головою. Карематів та спальників на всіх не вистачає. Попри відносний спокій, прикордонні райони Чернігівщини й далі регулярно обстрілюються. Однак повітряною тривогою тут не надто переймаються. Виявляється, вже давно оголосили тривогу, а ми спокійно роздаємо гуманітарку серед розвалин.
“Сирени відключили. А мобільні додатки? Та люди теж повидаляли, щоб не дратувало”, — пояснює Сергій.
Після відвідин депресивної Бобровиці їду в центр. Тут під вечір із закладів лунає музика. За столиками на терасах ресторанів годі знайти вільне місце. Ціни довоєнні: еспресо — 20 грн, безалкогольне мохіто — 40 грн, піца — 140 грн. Два дні тому в місті дозволили продавати спиртне.
З парку голосно лунає англомовний рок вуличних музикантів. У не дуже вишуканих закладах біля Десни люди відпочивають під російську попсу. В старовинній Катерининській церкві, де під час війни замироточили ікони, правлять вечірнє богослужіння і моляться за Україну та її воїнів.
Чернігів поволі оговтується від війни.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також текст про те, коли у путіна закінчаться гроші на війну
