Прикордонники чи не щодня затримують 20 — 30 чоловіків призовного віку, які намагаються втекти за межі країни. Тоді як на початку повномасштабного вторгнення сотні військовозобов’язаних добровільно повернулися з Європи додому, щоб захищати Батьківщину. А під військкоматами стояли величезні черги охочих. Що ж сталося тепер? Невже в Україні поменшало патріотів?
— Людьми керують емоції, — каже Ігор Лапін, офіцер ЗСУ, колишній командир батальйону спецпризначення. — У перші дні війни всі були “на адреналіні”: ось, прийшли звірі, вбивають дітей, ґвалтують жінок, нищать міста, треба дати відсіч ворогу! Бажання помсти працювало на користь мобілізації.
Тепер же такі емоції не формуються. Навпаки, представники Офісу президента кажуть, що війна скоро закінчиться, що в Криму ми будемо вже невдовзі, що два-три тижні — і це все закінчиться. А якщо так, то у суспільстві формується думка: а навіщо мені мобілізовуватися? І як виправдання таким думкам запускається ІПСО, що діти чиновників, мовляв, не воюють. Навіть якби вони й масово воювали, це б не змінило ставлення українців до мобілізації. З’явилося б нове виправдання.
Але треба розуміти, що ми не виграємо цієї війни на плечах тих людей, котрі мобілізувалися в лютому 2022-го чи ще в 2014 році. Бо ці воїни закінчуються, а солдати не встигають стати воїнами, бо немає тотальної мобілізації. Мова не лише про мобілізацію до сил оборони, а й про мобілізацію економіки, політики, медіа. Всі мають працювати на нашу перемогу. Між ворогом, котрий пре на Україну, і жирним тилом лише тоненька смужка пікселя. Якщо ця смужка десь прорветься, то жирний тил буде кричати, чому його не захистили.
— Нині багато хто як приклад успішної мобілізації наводить ситуацію в Ізраїлі, — каже Євген Дикий, ветеран АТО, колишній командир штурмової роти батальйону “Айдар”. — Не порівнюйте: в Ізраїлі зараз “українське 24 лютого 2022 року” і “ізраїльська Буча”, тому громадяни масово мобілізуються.
Не певен, що призов в Ізраїлі після півтора року повномасштабної кривавої війни, з великими втратами, буде таким, яким є нині. Так, у перші дні та місяці війни у нас стояли черги до ТЦК. Минулої весни мій близький друг зі станції “Академік Вернадський”, що в Антарктиді, просто втік, не добувши своєї експедиції, і на першій туристичній яхті повернувся в Україну.
Чому у нас тепер усе не так гладко з мобілізацією, як рік тому? Наша мобілізаційна система, м’яко кажучи, працює неоптимально. Той потенціал, який реально є, не використовується, натомість ловлять першого-ліпшого. До 2014-го нашу армію не готували до війни взагалі, а після 2014-го велася підготовка до невеликої регіональної війни. Ніхто не припускав, що можливе повномасштабне вторгнення.
— Після нападу ХАМАС на Ізраїль син прем’єр-міністра Біньяміна Нетаньягу Авнер мобілізувався. Якби діти українських високопосадовців теж так робили, це б підштовхнуло інших добровільно йти до війська?
— Якби посадовці розповідали про своїх дітей-воїнів, це б могло позитивно вплинути на мобілізацію, — вважає Іван Ступак, експерт Українського інституту майбутнього. — Водночас оприлюднення прізвищ захисників — родичів посадовців спонукатиме противника полювати на них, щоб узяти в полон і згодом чинити тиск на рідних.
● І. Лапін:
— Та й мобілізація всіх держслужбовців — не вихід. На сьогодні в Україні держслужбовців близько 200 тисяч, з них 41 тисяча — чоловіки. Припустім, їх усіх відправили на війну. 41 тисяча — це добре, але нам потрібен мільйон військових. Та й якщо відправимо на війну всіх урядовців, нардепів, то хто тоді підписуватиме важливі документи, прийматиме закони?
● Є. Дикий:
— Посадовці, їхні родичі для українців — не авторитет. Є інші: наприклад, науковці, котрі мають бронь, але нині на фронті. Актори, артисти та інші люди культури теж могли “відкосити”, але не зробили цього. Ось це — наша національна еліта, з них треба брати приклад. А не ховатися від мобілізації тому, що не воюють діти чиновників.
— Як змінити ставлення українців до мобілізації?
● Є. Дикий:
— Так, нині є потреба призвати до ЗСУ ще близько мільйона осіб. Тоді ми переможемо. Як це зробити? Якщо буде обмежено термін служби у воєнний час, це змінить ставлення до мобілізації. Знаючи, що відвоюєш рік чи півтора, а далі тебе замінить хтось інший, люди охочіше йтимуть у військо. Не можна абстрактно мобілізовувати “до перемоги”.
Також потрібно враховувати цивільні спеціальності мобілізованих. Наприклад, у нас немає військово-облікової спеціальності “програміст”, тож мобілізований айтівець часто йде в піхоту. Тоді як він може бути більш ефективний у війську зі своїми знаннями. Для ТЦК ж головне сьогодні — виконати план. Від цього треба відмовлятися.
Коли держава піде назустріч людям, то може взятися і за закручування гайок. Наприклад, криміналізувати ухилення від військового обліку. Бо сьогодні за таке передбачено лише адміністративну відповідальність. Це може забезпечити мобілізаційний резерв. Усім треба усвідомити, що мобілізація неминуча, бо ворог не зупиняється. І що воювати — це акт не самопожертви, а самозахисту.
● І. Лапін:
— Ось нещодавно у Львові одружувалися експрокурор та працівниця ДБР. Гуляли два дні близько 800 гостей, а святковий торт коштував, за оцінками журналістів, понад 100 тисяч гривень. Звичайно, такі весілля відбивають бажання в українців йти на війну. Адже постають логічні запитання: чому прокурор не мобілізований, чому на весілля не прийшли представники ТЦК? А чому не призвано, наприклад, ексголову СБУ Івана Баканова (він чоловік призовного віку)? Яка у нього бронь?
На жаль, в Україні немає пропаганди захисту Вітчизни. З державного бюджету кошти виділяються на будьщо, але не на це. Тому й немає черг під ТЦК, натомість з’явилися тисячі ухилянтів.