48-річний Олег Прохненко вважає себе українцем, хоч народився і жив у Росії. Чоловік розповів “Експресу” про рідне село на Ростовщині, Голодомор, під час якого вижили не всі його родичі, а ще — про службу в органах РФ.
“Я народився в Ростові-на-Дону, а дошкільні роки провів у селі Круглому (Ростовська область), звідки й походить моя родина (у ньому народилися мій прапрадід, а потім і прадід), — каже Олег. — Здавна тут живуть українці. Село заснували у 1737 році — зокрема, туди переселяли козаків після ліквідації Запорізької Січі. Я ж наразі ще шукаю інформацію про те, звідки саме з України походить мій рід. У моїй родині в селі спілкувались українською. Бабуся Антоніна нерідко розповідала мені, як важко було тут жити у часи Голодомору. Більшовики тоді забрали у нас усі продукти, вивели худобу. Двоє братів бабусі не вижили. Пригадую, я питав її: невже не можна було прогодуватись, адже досить перейти город, а там — море. Виявилось, вздовж берега ходили патрулі, кількох чоловіків застрелили під час риболовлі, тож інші вже не наважувались. Бабуся Антоніна з сестрою й батьки вижили в Голодомор завдяки тому, що збирали й варили рослини, щурів, котів...”
— Ваша бабуся спілкувалась із вами українською?
— Так. Щоправда, у Круглому під впливом російської люди розмовляють своєрідним суржиком. Приміром, на гаманець там кажуть “гаманок”, таке закінчення перегукується з російським “кошельок”. Збереглися й давні слова, зокрема, “сапетка” — кошик для збору трави. До слова, я нині щосили намагаюсь покращити свою українську, якою говорив з рідними у дитинстві, — читаю для цього книжки українською.
— Як ви стали військовим?
— Після школи вступив до університету, де вчився на мікробіолога. Але після першого курсу пішов на строкову службу, далі закінчив школу авіаційних спеціалістів. Опісля служив у міліції, тоді пішов у бізнес. А в 1999-му мене викликали до військкомату, відтак потрапив на Чеченську війну у складі розвідувального батальйону. Та вже там я зрозумів, що чеченці воюють насправді проти анексії.
Тож написав рапорт. Мовляв, стан здоров’я мами і бабусі погіршився, потребують догляду, а я в них один, тому прошу мене відпустити.
Повернувшись додому, працював в охоронній агенції, потім знову в міліції — у відділі протидії незаконному обігу наркотиків та управлінні боротьби з організованою злочинністю. Зрештою і там стало неможливо працювати, бо феесбешна контора проникала у всі сфери. От якось ми затримали підполковника з Держнаркоконтролю, який з вікна спортзали продавав наркотики. І нас взяли “під ковпак”. Я зрозумів: мати щось спільне з тією структурою — все одно, що бути співучасником злочинів. Тож звільнився й зайнявся бізнесом — надавав юридичні консультації.
— Що привело вас до України?
— Я завжди стежив за подіями в Україні. Радів, коли українці вийшли на Помаранчеву революцію, під час Революції Гідності був на боці протестувальників. А коли почалась війна, став надсилати фінансову допомогу українським військовим. У 2014 році мені прийшла повістка, у військкоматі спитали, чи не хочу піти воювати на Донбас. Я відповів, що ні. Адже я — українець.
Коли почалась війна, я став надсилати фінансову допомогу українським військовим.
— I що було далі?
— Мене намагалися переконати. Запевняли, що сам я не воюватиму, а лише навчатиму інших, ще й запропонували зарплату розміром 240 тисяч рублів (тоді це було майже 8 тисяч доларів). Я все одно відмовився. Згодом прийшли ще дві повістки, але я їх ігнорував. Після того як Петро Порошенко підписав указ, що іноземці можуть офіційно проходити службу в ЗСУ, вирішив перебратись до України. Вилетів за внутрішнім паспортом до Мінська, звідти за закордонним — до Львова. Нині живу тут, орендую помешкання.
— Як ви потрапили до лав ЗСУ?
— Пішов у військкомат, розповів про свої наміри. Спершу протягом року мене перевіряли прикордонники, міграційна служба, поліція, СБУ. Коли переконались у щирості моїх намірів, у військкоматі дали скерування у 24-ту механізовану бригаду.
Опісля планував йти на війну, втім на Яворівському полігоні запропонували посаду інструктора. Я погодився і за чотири роки служби навчив уже близько тисячі бійців.
— Що саме ви викладаєте?
— Я — розвідник широкого профілю, тож викладаю, зокрема, інженерну, вогневу й розвідувальну підготовки, військову топографію. Торік подав документи на українське громадянство. Нетерпляче чекаю на паспорт.
— Пане Олеже, яка ваша мета тут? Чому ви хочете жити в Україні?
— По-перше, хочу передати свій досвід українським військовим. А по-друге — повернутися до своїх коренів, жити в нормальній, європейській країні, якою вважаю Україну.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про настрої, які панують в українських селах поблизу Білорусі
