Цьогоріч Україна вдруге відзначає День Незалежності, перебуваючи в горнилі повномасштабної війни з Росією. Десятий рік наші воїни відстоюють українську державність і цілісність. Цю боротьбу інтелектуали нерідко називають екзистенційною і переконують: вона була неминучою. Але чи справді це так?
Про те, чи могла історія піти за іншою траєкторією, розмовляємо з військовим істориком Василем Павловим, професором політології Національного університету "Києво-Могилянська Академія", науковим директором Фонду “Демократичні ініціативи” Олексієм Гаранем і доктором історичних наук, публічним інтелектуалом Ярославом Грицаком.
— Нерідко українці оперують тезою про те, що в 1991 році незалежність дісталася нам, загалом кажучи, без крові. Чи поділяєте ви таку думку?
● Я. Грицак:
— Стверджувати, що незалежність нам “дісталася”, — абсолютно некоректно і несправедливо щодо діячів, які працювали над її здобуттям. Тоді, у 1991 році, українська еліта (навіть комуністична!) дуже вдало зманеврувала і доклала до цього максимум зусиль. Якби Україні незалежність “дісталася”, нині ми були б у такому становищі, як Казахстан чи Білорусь. Але в нас ситуація інша.
● В. Павлов:
— Суто історично це твердження правильне. У 1991 році, в момент проголошення незалежності України, бойових дій щодо цього не велося і кров не проливалася. Ба більше, такий крок тоді навіть підтримали представники Комуністичної партії. Але в історичній ретроспективі це твердження можна легко спростувати, адже очевидно: аби здобути самостійність у 1991 році, українці лише в XX столітті пролили чимало власної та чужої крові. Зокрема, коли у 1918 році Україна вперше проголошувала незалежність, вже тривала російсько-українська війна.
● О. Гарань:
— Таке твердження є спрощенням історичних подій. Справді, розпад Радянського Союзу пройшов безкровно, якщо не враховувати певних конфліктів у Литві, Придністров’ї та на Закавказзі. Але задовго до цього за незалежність віддали життя мільйони українців. Згадаймо Голодомор, репресії, Другу світову війну, спротив УПА... Крові пролилося чимало. І навіть коли відбувалося переосмислення національно-визвольної боротьби на користь ненасильницьких методів (йдеться, зокрема, про рух шістдесятників), жертви були. Тому така думка категорично неправильна.
Один із лідерів українського національно-визвольного руху Левко Лук’яненко закликав до ненасильницької боротьби за незалежність України, агітував за конституційне право республіки вийти зі складу СРСР, і за це був засуджений до страти. Він відбув у таборах 27 років, та повернувся з ув’язнення з неозлобленим серцем і казав: “Комуністи, які прагнутимуть незалежності України, будуть нашими союзниками”. І це одна з причин, чому нам таки вдалося домогтися незалежності.
Те, що в 1991 році незалежність таки відбулася, можна завдячувати союзу трьох сил: націонал-демократів, так званих націонал-комуністів і робітничого руху Сходу та Півдня. Мирна незалежність, без етнічних конфліктів, стала можливою завдяки згоді українців.
— Побутує також думка, що жодна країна не стала незалежною без пролитої крові. Чи справді це так?
● О. Гарань:
— Буває різне. Скажімо, в 1905 році Норвегія отримала незалежність від Швеції мирним шляхом — через референдум. Розпади британської та французької колоніальних імперій в Африці також відбувалися переважно без збройного спротиву (хоч є криваві винятки в Алжирі та Кенії). Однак правдою є і те, що зазвичай країни, які здобувають свою незалежність, мають героїв, які за неї боролися.
— Чи можна вважати, що ця російсько-українська війна була неминучою?
● О. Гарань:
— Рано чи пізно Росія мала проявити свою агресивну натуру. Цього можна було б уникнути, якби утвердилася російська демократія, політика Заходу була іншою, а українці не пов’язнули б у з’ясовуванні стосунків одне з одним. Але шлях війни був обраний, коли Росія почала впадати в імперіалістичний авторитаризм. Факторів, які впливали на такий розвиток подій, було чимало. Але очевидно, що саме режим Путіна якнайрішучіше штовхав історію у бік війни. Про це свідчить його прагнення відновити Російську імперію і заперечення існування української нації.
● В. Павлов:
— Ще з моменту виходу України з СРСР Росія прийняла рішення боротися проти нашої незалежності. Війна могла розпочатися ще в 1994 —1995 роках, коли Росія вперше намагалася захопити Крим. Вона могла стартувати й у 2003 році під час конфлікту довкола Тузли, і в 2004- му, коли українці масово вийшли на Майдан Незалежності. Приводом для нападу могла стати й війна в Грузії. РФ не раз була готова завдати удару, вона лише вичікувала моменту, коли Україна буде слабкою.
Агресія РФ була неминучою, оскільки російське керівництво вважало та й вважає Україну загрозою для існування російської держави. Успішна, демократична держава з розвиненою економікою та відкритим суспільством, інтегрованим до міжнародної спільноти, могла підштовхнути російські регіональні еліти до боротьби. І це стало небезпечним сигналом для Москви. Тож, я переконаний, це було лише питання часу, і в 2014 році Україна почала сплачувати відтермінований рахунок за свою незалежність.
● Я. Грицак:
— А на мою думку, не слід вважати, що ця війна була неминучою. Її спровокувало небажання Росії цілковито визнавати незалежність України. Проголошення української незалежності стало вирішальним фактором для розвалу Радянського Союзу: без Білорусі чи Казахстану він міг існувати, без України — ні. Російська еліта (оточення Єльцина) була переконана, що Україна оговтається і повернеться назад до Росії. Вони вважали, що українці не повноцінна нація, і рано чи пізно українська державність зазнає колапсу. Україна не поверталася, а час спливав. Агресія сталася тоді, коли ситуація сягнула критичної точки і в Кремлі зрозуміли: якщо далі так триватиме, Україна назавжди вийде з орбіти Росії.
— Як, на вашу думку, могла би розвиватися історія, якби котрась зі спроб українців у XX столітті утвердити свою державність стала успішною?
● О. Гарань:
— Якби Гітлер визнав незалежність України, проголошену Бандерою, Україна стала б союзницею нацистської Німеччини. І у випадку програшу фашистського режиму, Україна б теж програла. Та ще й опинилася б не на тому боці історії — так, зокрема, сучасні Словаччина і Хорватія не вважають себе спадкоємцями тих фашистських держав. Чи вдалося б Україні встояти проти Радянського Союзу в умовах, коли Європа була поділена за Ялтинською угодою? Також питання дискусійне.
Однак, якби змогла встояти незалежність, проголошена в 1918 році, і Українська народна республіка зберегла самостійність (як Польща, балтійські країни та Фінляндія), історія значною мірою справді пішла б за іншою траєкторією, радянську імперію тоді точно не вдалося б встановити.
● Я. Грицак:
— Однак виникає велике питання: якою була б ця Україна? Чи мала б вона Закарпаття? Чи входила б до її складу Галичина? Чи залишався б українським Донбас і чимало інших територій? Я переконаний: якби Німеччина перемогла в Першій світовій війні, Україна утвердилася б як держава й зараз історія нашої незалежності сягала б понад 100 років.
● В. Павлов:
— Точно можна стверджувати одне: якби котрась із спроб України утримати свою державність була успішною, це щонайменше означало би, що вся східноєвропейська історія пішла б іншим шляхом. Наслідком здобуття незалежності України могла би стати самостійність Грузії та Білорусі, але що тоді було б з Німеччиною? Міркувати про це можна довго.
— Чому ж тоді українська державність не змогла встановитися?
● Я. Грицак:
— Так відбулося не через слабкість національно-визвольних змагань, а через брак геополітичної підтримки. Серед країн-переможців не було згоди в поглядах на українську незалежність. Це — ключовий фактор, бо незалежність неможлива не лише без крові, а й без геополітичного визнання.
● О. Гарань:
— Всі фактори, які перешкоджали тоді створенню незалежної України, нині не діють. Тепер Україна в її кордонах визнана всім міжнародним співтовариством, українська нація - розвинена, тривають процеси українізації, дерусифікації, декомунізації, сформована політична нація, до якої входять етнічні меншини, Україна визначилася геополітично.
