Я у пологовому будинку №1 у Львові, тут щодня з’являються на світ маленькі українці й українки. Через дорогу — Личаківський цвинтар, де мало не щодня хоронять наших воїнів. "Звісно, це позначається на нашому емоційному стані, що вже казати про вагітних жінок, — зітхає Леся Кобецька, генеральна директорка ТМО №3. — Але обнадіює загальна думка наших пацієнток: Україна має жити! Тому жінки наважуються на материнство навіть у такий важкий час".
Породіллі кажуть: важко і боляче чути, як відспівують військових. Але це наша нова реальність... “Українські воїни віддають своє життя в тому числі заради щасливого майбутнього українців, котрі народжуються у цей важкий час”, — каже Ігор Перик, медичний директор ТМО №3.
У коридорах вимкнено світло: так економлять електроенергію. На випадок екстрених ситуацій медзаклад має генератори. Під час повітряної тривоги всі спускаються у бомбосховище. Воно облаштоване для різних потреб: тут є дивани, ліжка для пацієнток, маленькі ліжечка для немовлят. І навіть обладнано місце для пологів.
“Цьогоріч у нашому пологовому будинку на світ з’явилось 1635 діток, торік за цей період — 2298. Тож спостерігаємо тенденцію до зниження рівня народжуваності, — констатує Людмила Шекета, заступниця медичного директора з аналітичної роботи. — З кінця лютого у нас народжували 229 переселенок, на світ з’явилось 238 діток (поміж них і 9 двійнят). А ось кількість абортів збільшилась: цього року — 24, торік за цей період — 9”. Все більше жінок боїться невизначеності через війну...
За словами лікарів, значно побільшало пацієнток, чиї чоловіки воюють чи загинули на війні... “Для кожної з них це величезний біль, — констатує Олег Долактазін, завідувач пологового відділення. — Але наші жінки — дуже мужні! Вони зосереджуються на бажанні стати мамою, закриваючись від негативних емоцій, аби дитя народилось здоровим”.
Через війну будні медиків дуже ускладнилися. Їм доводиться перевозити жінок — навіть під час пологів! — з четвертого на перший поверх. “Була в нас переселенка з Київщини, — згадує Іван Кузик, лікар акушер-гінеколог. — Якраз під час пологів почалася тривога, ми були змушені перемістити її на перший поверх. На щастя, вона народила здорову дівчинку — 4200 грамів”.
З якими ще викликами стикаються жінки, які під час війни вирішили народжувати?
ПЕРЕЙМИ У БОМБОСХОВИЩІ
...Цей день у пологовому будинку №1 починається урочисто — з гімну України у виконанні двійнят Назара та Ані, які народились тут чотири роки тому. “Це наші “поспішайки”, вони з’явились на світ передчасно”, — каже, обіймаючи малюків, Лілія Миронович, завідувачка відділення інтенсивного догляду новонароджених.
Батько двійнят — 39-річний Сергій, ветеран війни, який став на захист України у 2014 році.
“Ми багато років мріяли стати батьками, та ніяк не вдавалось завагітніти. І все-таки Бог допоміг нам, — усміхається 38-річна Надія, мама двійнят. — Діти — наше найбільше щастя!”
Знайомлюся з мамою ще однієї пари двійнят — Єви та Лева, яким скоро буде сім місяців. “Із 32-го тижня вагітності я була у відділенні патології вагітних. З вікна моєї палати було видно, як загиблих воїнів несуть на Личаківський цвинтар, — не стримує сліз 34-річна Людмила. — Я намагалась стримувати емоції, пам’ятаючи, що ношу під серцем двійню, тому не можу нервуватись... Але було надзвичайно важко морально”.
● Людмила і Тарас — з двійнятками Євою та Левком. Фото акторки
Єва та Лев поспішили — і з’явились на світ на 36-му тижні вагітності. Того дня, коли Людмилі зробили кесарів розтин, у Львові чотири рази звучали сигнали повітряної тривоги, кожного разу жінку на ношах везли у сховище.
“Там було більше сотні жінок, у деяких жінок почалися перейми”, — згадує жінка. Її чоловік Тарас додає: і коли виписували з пологового, почалась повітряна тривога, знову довелося спускатися в укриття.
“І хоч я всіляко старалася триматись і бути спокійною, стрес таки дався взнаки, наші дітки — не на грудному вигодовуванні”, — каже Людмила.
Діти 28-річних Ірини та Андрія народились 10 жовтня — у день, коли Росія випустила по Україні близько 100 ракет. Малюки з’явились на світ на 34-му тижні вагітності з вагою по 2400 грамів.
“Того дня я була в реанімації після кесаревого розтину. На час тривоги (а вона тривала майже п’ять годин) мене на ношах відвезли в укриття, а дітки залишались наверху у спеціальних боксах. Морально було дуже важко”, — згадує жінка.
Максимкові та Даринці вже шість тижнів. “Це майбутнє України”, — усміхаються батьки.
“ДОНЮ НАЗВЕМО НА ЧЕСТЬ ЛІНИ КОСТЕНКО”
У відділенні жіночої консультації знайомлюся з пацієнтками: хтось прийшов на огляд до кардіолога, інші — на ультразвукове дослідження.
“Я завагітніла наприкінці березня — попри війну, вирішила не відмовлятись від бажання стати мамою. Чекаю первістка. Козаком буде!” — ділиться 25-річна Ірина, заходячи до кабінету на плановий огляд.
Ірина лягає на тапчан, до її живота кріплять датчик, кабінет наповнюється дивовижним звуком серцебиття дитинки. На моніторі кардіотокографа з’являються цифри: 140, 144, 137. “Малюк рухається, тому показники так змінюються”, — пояснює Тетяна Пилипець, лікарка акушерка-гінекологиня. Вона запевняє, що все добре, адже у нормі частота серцевих скорочень має бути в межах 120 — 160 ударів за хвилину.
До відділення повільно заходить 25-річна Софія, у неї почались перейми. Кардіотокограф фіксує серцебиття плоду: 129, 124... Цікавлюсь, як зватимуть її донечку, яка незабаром має з’явитися на світ. “Ліна. Ім’я обрав наш 4-річний син Денис — на честь Ліни Костенко. Він дуже любить її вірш “Крила”, — усміхається Софія.
● Кардіотокограф записує серцебиття дитинки Софії. Фото авторки
Тим часом знайомлюся з 29-річною Єленою, яка на 39- му тижні вагітності, вона родом з Томської області (Сибір). Сім років тому вийшла заміж за українця.
“У соцмережі познайомилась, а після пів року спілкування вирішила приїхати, — усміхається Єлена. — П’ять тисяч кілометрів долала трьома літаками й автобусом. Недарма, то була доля!”
Жінка погладжує чималенький животик: “Буде хлопчик у нас, уже важить чотири кілограми”.
ДЕ ЗБЕРІГАТИ ЕМБРІОНИ?
25-річна Світлана завагітніла завдяки процедурі екстракорпорального запліднення. Не так давно виявилось, що її чоловік — неплідний. “Одразу ж вирішили піти на ЕКЗ, — каже жінка. — Невдовзі після того, як у клініці одержали ембріони, почалось повномасштабне вторгнення, тож перед нами постав вибір, де саме їх зберігати — в Україні чи перевезти до Польщі”.
Зробити вибір допомогли лікарі, вони розповіли Світлані історію іншої пари: чоловік і жінка відправили половину ембріонів до Польщі, а другу половину жінці “підсадили”. На жаль, вагітність не настала, а до завершення війни ембріони не можуть повернути в Україну.
Відтак Світлана з чоловіком вирішили залишити ембріони в Україні. “Підсадження провели навесні, — ділиться жінка. Вона вже на 35-му тижні вагітності. — Чекаємо синочка!”
Світлана згадує: під час однієї з недавніх тривог вирішила не спускатися в укриття через погане самопочуття. Та раптом пролунали вибухи. “Це було схоже на фільм жахів, — каже. — У коридорах — безліч людей, в якийсь момент заблимало світло, а потім зникло... Я спустилася в укриття, там разом з лікарями й іншими жінками мужньо перечекали тривогу”.
ПЕРШИЙ ДЕНЬ ЖИТТЯ — В УКРИТТІ
Я — у післяпологовому відділенні. З палати виходить 18-річна Аніта, у візочку — немовля в рожевому одязі. “Ми зі Старобільська Луганської області, — каже. — 24 лютого о 5-й ранку прокинулись від звуків вибуху, стіни здригались... Зрозуміли, що треба виїжджати... Тоді я ще не знала, що вагітна”.
● Аніта зі Старобільська, її донечка Мілана, поряд — мама і команда медиків, які приймали пологи. Фото авторки
В її 24-річного чоловіка Дениса саме завершився контракт, він служив у 24-й ОМБр імені короля Данила. Тепер — у муніципальній варті. “Ми дуже щасливі, що у нас з’явилась Мілана, — ділиться Аніта. — Чоловік просто не відходить від неї”.
В одній з палат знайомлюсь із 38-річною Уляною, вона тримає на руках свою першу донечку. “Про те, що я при надії, ми дізнались саме коли почалось повномасштабне вторгнення, — каже. — Вирішили нікуди не їхати зі Львова — вдома ж спокійніше. Христинка народилась о третій годині ночі, а частину першого дня свого життя провела у бомбосховищі...”
Усі жінки дякують лікарям — за професійність, а ще ЗСУ — за можливість жити і дарувати життя.
МІСЦЕ СИЛИ!
У пологовому будинку є капличка. Двічі на тиждень останні десять років тут править медичний капелан Дмитро Гриник. За його словами, сьогодні кожну другу картку, яку залишають перед літургією для молитви, пишуть дружини військових. Приміром: “За здоров’я Мар’яни, майбутньої дитини, і воїна Андрія”.
Капелан ділиться історією молодої жінки, яка переїхала сюди після початку великої війни зі сходу України. Про те, що при надії, вона дізналася перед повномасштабним вторгненням. Чоловік її покинув, і жінка планувала зробити аборт. Але місцевий священник переконав залишити дитину і переїхати на безпечну територію — до Львова.
“Перед пологами вона підійшла до мене й зізналась, що хоче відмовитись від дитини, — каже капелан. — Ми довго розмовляли, я запевнив її, що Господь допоможе зустріти доброго чоловіка, який стане люблячим батьком для дитини. Уже після пологів я бачив, як дівчина усміхалась, міцно обіймаючи свого малюка. То був прояв великої Божої сили!”
●●●
Виходжу з пологового будинку у неймовірно хорошому настрої — які ж мужні наші жінки, які ж професійні наші лікарі! Українці та українки народжуються — попри війну, попри економічні та соціальні труднощі. Ми нездоланні — і зробимо все, аби наші нащадки не знали, що таке війна.
