Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка визначив лауреатів 2020 року. Один із двох цьогорічних володарів Шевченківської премії у номінації “Література” — іванофранківець Тарас Прохасько, автор збірки есеїв “Так, але...”, яку вже було визнано “Книгою року — 2019” за версією ВВС. “Експрес” привітав Тараса Прохаська з цією подією і провів цікаву бесіду.
— Тарасе, де і за яких обставин тебе застала новина про лауреатство? Якою була перша емоція?
— Цього року Шевченківський комітет провадив політику відкритості, поступово оголошуючи щораз вужче коло претендентів на перемогу. Тож коли я опинився у так званому фіналі й була висока ймовірність того, що стану переможцем, відчув приємне здивування. Однак виникли тяжкі роздуми, адже довший час у тих колах, до яких належу, вважалося, що Шевченківська премія — це такий рудимент радянської епохи.
Крім того, творцеві, який вважає себе вільним, незалежним, завжди важко отримувати державні відзнаки. Тому моя найголовніша емоція була така: “О, нічого собі! Дійшло й до цього, тепер і мене це стосується”. А з іншого боку з’явився острах: як з цим дати собі раду, як це пояснити.
— Ти вважаєш, що нагорода від влади робить митців лояльними до неї?
— Будь-які державні нагороди для митців, які не є слугами держави, незалежно чи це орден Почесного легіону, чи зірка Героя соціалістичної праці, завжди є двозначними. З цієї причини не один письменник у двадцятому столітті відмовлявся від них. Я почуваюсь людиною, яка є громадянином держави, але перебуває у певній опозиції до державної політики, державних інституцій. Ще з часів журналістського минулого зрозумів необхідність викривати і вказувати на паскудні речі, які є в нашій державі.
Але все залежить від того, як прийняти цю нагороду. Чи сприймати її як вимогу до самого себе бути толерантним і залежним, чи примушувати себе бути чемним і слухняним, чи все-таки, незважаючи на це, далі робити своє. Я для себе вирішив. Я не перестану воювати за своє бачення української держави.
— Що тебе стимулює рухатися вперед? Які твої творчі плани?
— Вони ніяк не пов’язані з премією — нових не з’явилося, і корекції планів після того, як було оголошено лауреатів, теж не сталося. Хочу писати, хочу працювати в такому ритмі, який мені видається властивим тепер, не пришвидшуючи і не провисаючи. Хочу робити мою літературу в той спосіб, який мені подобається. Не хотів би, щоб на мене щось тиснуло і до чогось змушувало.
Найголовніший стимул — власний інтерес сказати щось таке, що мені самому цікаво. Такі виклики, як написати грубу книжку чи книжку за рік, мене не стимулюють. Не тому, що я не маю наснаги, часу чи сили. Мені найцікавішим тепер є формат короткої прози. Моїм найбільшим літературним планом є такий собі епос, сага про декілька поколінь галичан у двадцятому столітті, у яких ніби однакова доля, але вона складається з багатьох відмінностей, ходів і поворотів, різних настроїв, які перетворюють одне й те саме у щось неповторне.
— Чи слідкуєш за пересудами в літературному середовищі, на кшталт заслужено чи не заслужено присудили якесь звання? Як на таке реагуєш?
— Моє особисте літературне життя, яке вже досить тривале, було дуже благим. Я не мав жодних справжніх конфліктів, мене ніхто нищівно не критикував. Разом з тим я розумію, що існують люди, яким не подобається те, що і як я роблю чи не роблю, як поводжуся, моя позиція позалітературна чи моє особисте життя.
У людських спільнотах, особливо фахових, не може бути тотальної солідарності, братерства й любові. Тому поважаю думку всіх тих, хто має до мене якісь претензії, тим більше, що вони переважно небезпідставні. Одна з головних претензій — що я не є справжнім письменником, бо не маю такого доробку, який має будь-який середньостатистичний український письменник. Це викликає обурення: як можна так мало писати і пожинати якісь лаври? За що? Це ж просто якісь крихти. Тут я погоджуюся — дійсно, я майже нічого не роблю.
— Чи готуєшся вже до офіційної частини вручення? Маєш заготовлену промову?
— Я ще не отримував запрошення на церемонію. Думаю, у момент вручення не встигну сказати нічого надто важливого, але якщо буде промова, то в ній можна буде скористатися методом українських послів до австрійського парламенту, які зачитували публічно фрагменти з газет, що були заборонені цензурою, чи підсудних на політичних процесах, які перетворювали останнє слово на програмний маніфест. Хотів би наголосити на цій війні уявлень про Україну всередині країни, в якій Шевченко є одним із важливих плацдармів, що його кожен для себе намагається вибороти. І це внутрішнє українське протистояння триватиме, поки хтось врешті-решт не згине.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з Катериною Бужинською
