Старенькі іржаві двері, над якими висить прапор України, привідчиняються. Переді мною — кімната, заповнена інструментами, серед яких чималенький молот, зварювальне обладнання, ножі. Це — кузня Дмитра Ейдера, батька Андрія Ейдера, захопленого раніше у полон українського моряка. Нині Ейдер-старший виготовляє ножі для військових, кортики для моряків, відтворює стародавні мечі та навіть зброю із підбитої техніки бойовиків!
ДОВГИЙ ШЛЯХ ДО МРІЇ
“Усе почалось із ножа, який зробив мій тато. Той ніж був для мене ще з дитинства еталонною річчю, а перший свій я змайстрував у дев’ять років, — пригадує 38-річний Дмитро Ейдер, який з дитинства жив в Одесі. — У 13 потрапив у професійну кузню. Там навчався ремесла. Тоді в мене й з’явилась мрія мати власну кузню”.
Шлях до мрії Дмитра був нелегкий. У молодості він пережив клінічну смерть. Чоловікові робили операцію з видалення пухлини у черепній коробці. “Після пережитого я рік був у інвалідному візку, всього вчився заново. І заново вчився робити ножі”, — пригадує він.
Дмитро одружився, у нього народився син. Коваль створив напівпрофесійну кузню: у маленькому приміщенні Дмитро побудував горн (металургійну піч), пригнув туди ковадло (інструмент для обробки металу) і почав працювати. Першими клієнтами були селяни, яким то сапу треба було підправити, то сокиру чи косу підгострити.
“А моє перше більш серйозне замовлення надійшло від Російського посольства. Тодішньому послу РФ в Україні Черномирдіну робив мисливський набір, — каже Дмитро. — Досі не знаю, хто саме розказав замовникам про мене. Та й майже до останнього моменту не знав, кому саме роблю набір. За це замовлення отримав 3000 доларів — стільки ж, скільки вклав у кузню”.
Ось такі мечі майстер виготовляє у своїй кузні.
Згодом Дмитро Ейдер розлучився та одружився вдруге. Відкрив іншу кузню. Втім втратив її, адже захворів і два місяці лежав у лікарні і не міг займатись справами. Потім була ще одна майстерня — Дмитро з командою обслуговували військові катери. А через деякий час пан Ейдер вирішив переїхати з Одеси. Для продовження кар’єри коваля обрав Надвірну — місто, звідки родом його дружина Євгенія.
“МИ З СИНОМ СПІЛКУВАЛИСЬ ВЛАСНИМ ШИФРОМ”
“Мешкаємо в Надвірній уже третій рік, — каже Дмитро. — Як переїхали — знайшли кузню, стали майструвати. Аж тут мій син від першого шлюбу — Андрій — потрапляє у російський полон. Він навчався в училищі на матроса, морського зварювальника. На останньому курсі вирішив іти до армії. Під час першого нетренувального виходу в море й трапилось усе це... Сину тоді було 18 років”.
Кузню Дмитро закрив. Каже, що працювати, поки син був у полоні, зовсім не міг. Усі зусилля покладав на те, аби його повернути.
Коваль біля одного з централь- них знарядь кузні — молота.
“Ми збирали гроші, за які пересилали хлопцям до Росії вісточки з дому, — каже батько полоненого. — Один такий лист коштував до 14 доларів”.
Оскільки всі листи з України для полонених моряків проходили цензуру, то батько зі сином вирішили спілкуватись шифром, який придумали ще раніше, коли мама Андрія після розлучення забороняла їм спілкуватись.
“Якщо хтось зі сторони прочитає такий лист, то подумає — якась маячня, — каже Дмитро. — Але для нас це була зрозуміла мова”.
Зі слів Дмитра, під час судових засідань адвокатка давала його синові слухати голосові повідомлення від батька. А той тихесенько міг відповідати. “Слів іноді не було чути. Але це вже була велика перемога — чути голос сина”, — пригадує чоловік.
ПРО ПОДАРУНОК, ЯКИЙ НЕ МІГ ОДРАЗУ ПРИЙНЯТИ
Історія, яку розповідає далі Дмитро, неабияк вражає.
“Коли Андрій був ще зовсім юним, він пошкодив мій мотоцикл. І пообіцяв, що за гроші, зароблені з першого рейсу, купить мені новий байк — “Хонду” за пів мільйона, — каже Дмитро. — Я ці слова сприйняв як жарт. Потім виявилось, що під час полону син отримував тут зарплату. Коли там трохи назбиралось, він через адвокатку попросив мене зняти ці кошти й купити собі мотоцикл. Я відмовлявся півтора місяця, поки адвокатка не стала мене пресувати, передаючи постійно одне і те ж прохання від сина. Зрозумів, що мушу це зробити.
Коли купив мотоцикл (не Honda за пів мільйона, але Yamaha Drag Star — теж дуже гарний), мав зробити фото документів, самого байка, переслати це все Андрію, аби він пересвідчився, що я виконав його прохання”.
МЕЧ САГАЙДАЧНОГО, НІЖ РЕМБО ТА ЗБРОЯ ІЗ РЕШТОК РОСІЙСЬКИХ СНАРЯДІВ
За розмовами про сина Дмитра ми ледь не забули поспілкуватись більше про його ремесло! Розпитую коваля про центральний інструмент кузні — молот. “Він працює автоматично, складається з двох частин — ковадла вагою 800 кілограмів та наковальні — на неї кладуть і закріплюють деталь, яку потрібно опрацювати, — пояснює Дмитро. — Після того, як молот вмикається, ковадло б’є по наковальні”.
“А які вироби для вас найулюбленіші?” — запитую.
Майстер бере до рук предмет, віддалено схожий на садові ножиці. Виявляється, це справжнісінька зброя, яка колись була особливо ефективною у ближньому бою.
“Катар, — демонструє Дмитро. — Індійський кинджал, останній майстер якого помер ще зо триста років тому. — Аби виготовити таку зброю, мусив самостійно робити креслення, розгадати, як працює механізм. Один такий кинджал я робив два тижні, коштує він приблизно 250 доларів”.
Пан Дмитро любить майструвати також боуї — класичні американські ножі. Вони можуть бути завдовжки 22 — 60 см, а важити від понад 100 грамів до кілограма. “А ще я робив тановаху — це національна іспанська зброя у формі великого ножа, що розкладається. Найдовший з них — півметровий розкладний ніж для дуелі”.
Нині Дмитро виготовляє копію меча Сагайдачного — пам’ятки 1426 року, що нині зберігається у Польщі. “Торік я вже робив копію цього меча, щоправда, без золота та срібла. Його подарували нашому флагману “Гетьман Сагайдачний”, — каже чоловік. — А декілька місяців тому до мене звернувся директор музею Становлення української нації, аби я виготовив ще точну копію цього ж меча зі золота та срібла”.
Меч важитиме приблизно два кілограми, для його виготовлення знадобиться 3,5 грама золота і 3 грами срібла. Коштуватиме він близько 2000 доларів. Дмитро каже, що працюватиме над ним у кузні приблизно два місяці.
“А нещодавно я зробив для колекціонера з Польщі копію ножа з останньої частини фільму про Рембо”, — каже коваль.
У цій майстерні виготовляють і кортики (ножі) для українських моряків. “Один має собівартість вісім тисяч гривень (без витрат на сам процес роботи), — каже Дмитро. — Ми зменшили її до п’яти тисяч за одиницю, підібравши сплави”.
На мить відволікаючись, Дмитро гукає свого учня: “Артеме, а принеси нам мішок з уламками!” Хлопець показує мені мішок — усередині рештки російських снарядів. Їх привезли до кузні зі зони ООС.
Такі ножі майстер виготовляє з уламків російської зброї.
“Уламки передала комбат батальйону “Ангели Тайри”, — каже Дмитро. — Я перековую їх і роблю ножі, які потім дарую нашим хлопцям на фронт. Вони часто телефонують і дякують, кажучи, що ножі врятували їм життя”.
Через те, що Дмитро Ейдер робить ножі для наших воїнів, він потрапив у чорний список “ЛНР” і “ДНР”.
“Ці ножі — така собі моя “отвєтачка братському народу”, — каже Дмитро. — Крім того, символічно, що з уламків гранатометів, гільз та підбитої техніки РФ я робитиму справжнісіньку козацьку шаблю!”
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про маловідомі подробиці з життя харківських ультрас
