Ще на початку повномасштабного вторгнення прем’єр-міністр Денис Шмигаль заявив про те, що українська економіка стає на воєнні рейки. Але, як бачимо, досі левову частку потреб на фронті забезпечують волонтери та західні партнери.
Громадськість не розуміє, чому влада в особі міністра цифрової трансформації оголошує збір 235 мільйонів гривень на 10 тисяч дронів для ЗСУ, тоді як бюджетні гроші йдуть не на першочергові потреби. Причому великі гроші. Для прикладу, у Закарпатській області запланували капітальний ремонт дороги до високогірного села Чорна Тиса від селища Ясіня на 595 мільйонів гривень. Такі реалії породжують сумнів, що влада робить усе для фронту, все для перемоги.
Тож чи переведена українська економіка на воєнні рейки? Дискутуємо на цю тему з експертами з економічних питань Олександром Хмелевським та Олегом Гетманом, а також із військовим експертом Дмитром Снєгирьовим.
— Що означає термін “перехід економіки на воєнні рейки”?
● О. Хмелевський:
— Цей термін радянські історики використовували для опису перетворень, які відбувалися в економіці СРСР 1941 року. Тоді значна частина західних регіонів Радянського Союзу була окупована Німеччиною або перебувала у зоні бойових дій. Задля збереження промислового потенціалу 27 червня 1941 року ЦК ВКП (б) та Раднарком ухвалили постанову про евакуацію людей і майна.
Упродовж року евакуювали понад 2,5 тисячі підприємств та 10 мільйонів осіб. Підприємства перемістили у східні райони, і вже за кілька місяців вони запрацювали на повну потужність. Це дало змогу забезпечити армію зброєю, боєприпасами, амуніцією тощо. Водночас цивільні підприємства були перепрофільовані на виготовлення військової продукції.
Переведення економіки на воєнні рейки передбачає і низку інших заходів. Наприклад, збільшення витрат держбюджету на армію, антиінфляційні заходи, забезпечення населення продовольчими товарами, зокрема й запровадження продуктових карток. До таких заходів вдавалися й інші країни під час Другої світової війни, як Німеччина та її союзники, так і США та Велика Британія.
● Д. Снєгирьов:
— Перехід економіки на воєнні рейки передбачає план мобілізаційних заходів. По-перше, змінюється режим роботи підприємств — вони переходять на дво чи тризмінний режим. Передусім це стосується підприємств військово-промислового комплексу. Крім того, інші підприємства — наприклад, легкої промисловості — переходять на роботу для потреб збройних сил. Умовно кажучи, вони шиють не спідню білизну, а військову форму.
По-друге, проводять паспортизацію всієї автомобільної техніки, яка перебуває у комунальній та приватній власності, — її підпорядковують мобілізаційним штабам. Це класичний варіант переведення економіки на воєнні рейки.
— Чи переведено українську економіку на воєнні рейки?
● Д. Снєгирьов:
— Ні, цього не відбувається. Зазначу, що війна, хай як це парадоксально, є локомотивом розвитку промисловості. ВПК тягне за собою інші галузі. Тобто оборонні замовлення, підтверджені гарантіями держави і фінансуванням, дають поштовх для створення нових робочих місць та розвитку всіх супутніх підприємств, які працюють на потреби ВПК. Якраз цього в Україні ми не бачимо.
● О. Хмелевський:
— Перевести на воєнні рейки економіку, яка функціонує на ринкових засадах та приватній власності, дуже важко. Адже власники підприємств самі вирішують, що їм виробляти та куди постачати. У таких умовах держава може стимулювати виробництво військової продукції завдяки державним замовленням, податковим пільгам, пільговим кредитам тощо. Але такі стимули не завжди спрацьовують, бо приватний власник керується особистою вигодою. Тому українську економіку не переведено і не може бути переведено на воєнні рейки.
● О. Гетман:
— Якби наша економіка перейшла на воєнні рейки, нам би це напевне не сподобалось. Бо такий перехід означає націоналізацію деяких великих підприємств, значне втручання у будь-які економічні дії, експропріацію приватного транспорту та доходів громадян, замороження рахунків тощо. На щастя, цього робити не довелося, бо міжнародні партнери надають нам 33 — 40 мільярдів доларів на рік, що становить ще один наш бюджет.
— Яка частка нашого бюджету йде нині на оборону?
● О. Хмелевський:
— У першій половині 2023 року на безпеку та оборону України витратили 819 мільярдів гривень, що становить приблизно 46% витрат держбюджету. Щоправда, до цієї статті належать витрати не лише на ЗСУ, а й на Нацполіцію та інші правоохоронні органи. Безпосередньо ЗСУ отримали приблизно 70% цієї суми. Тобто загалом на оборону країни в першому півріччі цього року з держбюджету витрачено близько 16 мільярдів доларів.
Для порівняння, за той самий період Росія витратила близько 66 мільярдів доларів на свою армію. Щоб успішно протистояти РФ, у нас повинен бути хоча б паритет військових витрат. Власне тому допомога Заходу та волонтерів дуже важлива для ЗСУ. Хай там як, але й держава повинна віднайти ресурси для істотного збільшення витрат на оборону.
— Як саме мала б діяти влада?
● О. Хмелевський:
— Маємо багато випадків, коли в різних регіонах України гроші витрачають на ремонт доріг та інші другорядні заходи. Причиною цього є реформа з децентралізації, коли центральна влада надає значні кошти у розпорядження місцевих рад. Місцева влада використовує ці гроші на потреби регіонів, а не на фінансування ЗСУ. Очевидно, що в умовах війни центральна влада мала б переглянути порядок розподілу коштів: більше грошей спрямовувати на потреби ЗСУ і менше — місцевим радам.
Військова промисловість України може виробляти бронетехніку, ракетну техніку, міномети, стрілецьку зброю, безпілотники, артилерійські боєприпаси. Проте влада досі не приділяла належної уваги збільшенню виробництва зброї та боєприпасів. Мабуть, вважала, що війна незабаром скінчиться і потреба у військовій продукції зникне. Як наслідок, дорогоцінний час втрачено. Лише недавно вдалося налагодити виробництво артилерійських снарядів та безпілотників.
● О. Гетман:
— Держава збирає 1,5 трильйона гривень податків і зборів й витрачає їх майже всі на армію, оборону, правоохоронну систему. І додатково півтора трильйона гривень нам надають як гранти, як макрофінансову допомогу, як дешеві кредити міжнародні партнери. Ці кошти йдуть на наші бюджетні потреби — на зарплату медикам, учителям, дороги і так далі. Тому казати, що ми щось не так витрачаємо, неправильно. На потреби, які деякі громадяни вважають другорядними, ми витрачаємо не наші кошти, а кошти міжнародних партнерів.
Звісно, є певні корупційні кейси, як-от картопля по 30 гривень чи яйця по 17 гривень. Це, безперечно, негатив. Потрібно всі закупівлі повернути в систему ProZorro, щоб не було завищених цін. Але це інша тема, антикорупційна.
● Д. Снєгирьов:
— Уже півтора року триває масштабна війна, а у нас новітні зразки озброєння можна перелічити на пальцях — їх не виробляють у промислових масштабах. Навіть безпілотні літальні апарати. Ми тішимося, що уклали договір з турецьким виробником дронів “Байрактар”. Водночас маємо свої розробки, які за тактико-технічними характеристиками значно кращі від тих-таки “Байрактарів”. На жаль, у серійне виробництво вони не пішли, як-от “Сокіл-300”.
Те саме стосується протитанкових ракетних комплексів українського виробництва “Стугна”, які за тактико-технічними характеристиками кращі від “Джавелінів” і собівартість яких значно нижча. Ми не виробляємо навіть артилерійських снарядів у потрібних обсягах. Укроборонпром випускає їх декілька десятків тисяч на місяць, тоді як потреба ЗСУ — приблизно 8 — 10 тисяч на добу.
Півтора року говоримо про те, що нам західні країни не передають далекобійних ракет ATACMS. Водночас маємо власну розробку оперативно-тактичного комплексу “Сапсан”, більше відому як “Грім-2” в експортному виконанні. Причому дальність ураження “Сапсана” — 500 кілометрів, а ATACMS — 300. І якби український ВПК виробляв ракети “Сапсан”, жодних пересторог з приводу завдання ракетних ударів по території Росії не було б, на відміну від використання ATACMS.
— Ви вважаєте, що можна ефективніше розпоряджатися коштами і більше виробляти військової продукції?
● Д. Снєгирьов:
— Так. Коли я читаю, що для налагодження випуску оперативно-ракетних комплексів “Сапсан” у промислових масштабах потрібно 500 мільйонів доларів і їх не можуть знайти, у мене це викликає запитання. Бо, вибачте, на дорогу в Закарпатській області майже 600 мільйонів гривень є. У Києві на транспортну розв’язку 1,5 мільярда є. Це вже понад 2 мільярди гривень, великі гроші. Я згадав два приклади, на яких можна було б зекономити. А їх значно більше — будують автошляхи, стадіони тощо. Це не нагальні потреби. На жаль, хтось неправильно ставить акценти — вважає, що дороги нині потрібніші, ніж засоби ураження, які дають змогу вирішити питання деокупації українських територій.
Нам кажуть, що ми не можемо витрачати гроші іноземних спонсорів, тобто міжнародну допомогу, на власний ВПК. Але якщо ми внутрішні резерви спрямовуємо на будівництво доріг чи стадіонів, то це нецільове витрачання бюджетних коштів. Це означає, що економіка України не працює на воєнних рейках.
— Чи встоїть наша економіка до перемоги?
● О. Гетман:
— Так, якщо міжнародні партнери і далі нас підтримуватимуть. Бо завдяки тому, що до нас надходять великі обсяги валюти, маємо стабільну гривню, значні золотовалютні резерви, низьку інфляцію тощо. Не думаю, що потік західної допомоги зменшиться.
Європейці вже на п’ять наступних років закладають потрібні нам суми у своїх бюджетах. Американці також мають довгострокові плани нашої підтримки. Тож економічно ми вистоїмо довше, ніж агресор. Для Росії, навпаки, ситуація погіршується. Вона не має з чого перекрити військові витрати, їй врізали дешеві кредити, у неї значний дефіцит бюджету. Вже “полетів” рубль, розкручується інфляція і так далі.
● Д. Снєгирьов:
— Безперечно, ми дамо собі раду. Мусимо. Але знову-таки гостро має стояти питання цільового перерозподілу бюджетних коштів і контролю за використанням міжнародної допомоги.
