У Мюнхені завершився мультиспортивний чемпіонат Європи, який об'єднав дев'ять видів спорту. Українці на ньому здобули 22 нагороди — 5 золотих, 8 срібних і 9 бронзових. Чи не найбільше вражає історія стрибуна у висоту херсонця Андрія Проценка, який здобув бронзу з результатом 2 метри 27 сантиметрів. Війна неабияк змінила його життя.
“Я дуже хотів здобути золото, але... Просто перед нашим виступом отримав повідомлення з України, що в Харкові загинула від ракетного обстрілу мати моєї подруги, спортсменки Катерини Табашник, — розповідає Андрій Проценко. — Зосередитися на перемозі вже було неможливо”.
Андрій Проценко 40 днів жив під російською окупацією.
“Наприкінці лютого я з дружиною і меншою донькою планували їхати в Суми на чемпіонат України. Старшу доньку відвезли до бабусі у село за 50 кілометрів від Херсона. Самі повернулись у місто і... вранці почалась війна, — пригадує спортсмен. — Ми миттю сіли в машину й помчали у село за донькою. Тим часом російські війська вже рухались мостами через Дніпро. Назад дороги не було, тож ми вирішили залишитись у селі.
На щастя, наша хатина стоїть на самій околиці, тож коли окупанти вже були в селі — до нас на обійстя не заходили”.
Щоби бути у формі та мати можливість продовжувати спортивну кар’єру, Андрію потрібно було тренуватися.
“Я взяв металеві дуги, які обтягують плівкою і роблять парники, й стрибав через них. Між грядками прямо на ріллі зробив собі доріжку для розбігу. Так і тренувався, — каже Андрій. — Мотивувало те, що якраз відбувався зимовий чемпіонат світу, на якому я мав бути теж. І там один з найкращих стрибунів сучасності італієць Джанмарко Тамбері намалював на руці синьо-жовтий стяг і написав “Проценко і Бондаренко”. Він нас підтримав на очах усього світу, тому я змушений був тренуватись з подвійною силою”.
Андрій каже, що постійно шукав можливість виїхати з-під окупації.
“Ми дізнались, що на одному шляху на блокпостах росіяни ніби не дуже трусять українців. Тож наважились вирушити до Херсона. Двічі нас перевіряли на блокпостах — на щастя, все минуло добре, — каже спортсмен. — Далі потрібно було пробратися на територію, контрольовану Україною. Ми з’ясували, коли на блокпостах заступає зміна не надто причепливих окупантів. І ризикнули їхати. Пройшли п’ять блокпостів, на кожному перевіряли документи, розпитували нас, але пропускали...”
Сім’я Андрія доїхала до Хмельницького, де їх чекали друзі. Опісля виїхали до Польщі й зупинились у Лодзі. “Тут чудові умови для тренувань, звідси я їжджу на змагання”, — каже чоловік.
ДО РЕЧІ
“ЗСУ, ця медаль — для вас”
Українка Ярослава Магучих на цьому ж мультиспортивному чемпіонаті Європи здобула золоту медаль у секторі для стрибків у висоту. Українка у фіналі стрибнула вгору на 195 сантиметрів. “Ця медаль не для мене, — каже Ярослава Магучих. — Це — для нашої Катерини Табашник, мама якої загинула через війну; для ЗСУ, які нас захищають і дають змогу тренуватися; для всіх українців!”
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також історії трьох сімей, які втекли від війни у Канаду
