36-річна Катерина Ніщенко здобула в американському Анахаймі три переконливі перемоги та виборола золоту медаль. Перемога у Каліфорнії стала для неї другою поспіль, адже торік спортсменка також була на найвищій сходинці п’єдесталу.
— В Анахаймі мені не було рівних у когорті володарок синіх поясів, — розповідає 36-річна Катерина Ніщенко. — У бразильському джиу-джитсу змагання відбуваються лише між спортсменками, які володіють одними й тими самими поясами. Початківці змагаються з білими поясами, далі йдуть сині, потім — фіолетові, коричневі та чорні. Після двох перемог на чемпіонаті світу я отримала дозвіл перейти у категорію учасниць із фіолетовими поясами. Такі дозволи надають тренери за умови, що спортсменка в одному дивізіоні змагається щонайменше два роки.
— Як ви почали займатися бразильським джиу-джитсу?
— Спортом займалася з юності в рідному Береговому, грала у гандбол, займалася легкою атлетикою на шкільному рівні. До 23-х років не була професійною спортсменкою. Моїм пріоритетом було здобуття вищої освіти, задля чого поїхала на навчання до Києва. Була звичайною студенткою, попивала пиво в гуртожитку, багато грала у комп’ютерні ігри...
Закінчивши університет, вирішила зайнятися спортом професійно. Полюбила тайський бокс та бразильське джиу-джитсу, але все-таки зробила вибір на користь другого. Тут нема бійок, є лише боротьба, побудована на повазі. Звісно, не обходиться і без синців, подряпин та травм. Тобі можуть зламати руку, якщо вчасно не визнаєш поразку. Саме через травму коліна у 2015-му мені довелося взяти паузу в кар’єрі. Вона затягнулася аж до 2020 року через народження дитини. Та згодом я таки повернулася у великий спорт.
— Ви нині проживаєте у США. Чому?
— Я вийшла заміж за громадянина США. Ми мешкаємо у Каліфорнії. Чоловік пишається мною і вболіває за мене. Спортом він професійно не займається, але регулярно відвідує тренажерний зал.
— Ваш чоловік не наполягає на тому, щоб ви виступали під американським прапором?
— Ні, не наполягає. Він поважає мою рідну країну. Тим паче, у такі скрутні часи... Так, я змагаюся і буду змагатися під синьо-жовтим прапором, хоч живу й тренуюся у США.
— Відчуваєте підтримку американців?
— Так, мене тут підтримують і морально, і фінансово. Треба сказати, що у лютому та в березні американці виявляли неабияку турботу через повномасштабне вторгнення Росії, а тепер рівень медійного висвітлення подій в Україні впав. Більшість із мого оточення думає, що війна в Україні вже закінчилася...
— Ви сказали, що американці підтримують вас не лише морально, але й фінансово. Що маєте на увазі?
— Лише тренування у США коштують 180 доларів на місяць, реєстрація на змаганнях також вартує приблизно стільки ж. А ще є витрати на поїздки на турнір. Одне змагання обходиться у 500 — 600 доларів. Усе це оплачує спонсор.
Я дуже задоволена тим, що можу займатися спортом у США, бо тут є нагода спарингувати із сильними опонентками, тренуватися з найкращими спортсменами або з тренерами найкращих спортсменів. В Україні такої можливості, на жаль, нема.
Я дуже задоволена тим, що можу займатися спортом у США, бо тут є нагода спарингувати із сильними опонентками, тренуватися з найкращими спортсменами або з тренерами найкращих спортсменів.
— Що вас мотивує займатися спортом?
— Дуже люблю перемагати й отримую велике задоволення від цього. А ще люблю, щоб мене фотографували. На кожному змаганні працюють фотографи й під час сутичок рідко “ловлять” моє обличчя. Тож якось зрозуміла: для того, щоб потрапити в кадр, треба зійти на п’єдестал. І це мені вдається! ше морально, але й фінансово. Що маєте на увазі? — Лише тренування у США коштують 180 доларів на місяць, реєстрація на змаганнях також вартує приблизно стільки ж. А ще є витрати на поїздки на турнір. Одне змагання обходиться у 500 — 600 доларів. Усе це оплачує спонсор. Я дуже задоволена тим, що можу займатися спортом у США, бо тут є нагода спарингувати із сильними опонентками, тренуватися з найкращими спортсменами або з тренерами найкращих спортсменів. В Україні такої можливості, на жаль, нема. — Що вас мотивує займатися спортом? — Дуже люблю перемагати й отримую велике задоволення від цього. А ще люблю, щоб мене фотографували. На кожному змаганні працюють фотографи й під час сутичок рідко “ловлять” моє обличчя. Тож якось зрозуміла: для того, щоб потрапити в кадр, треба зійти на п’єдестал. І це мені вдається!
