Лише через сім місяців після зникнення тіло “кіборга” Юрія Шкабури знайшли у братській могилі на Харківщині. Увесь цей час дружина вірила, що він, вистоявши під час оборони Донецького аеропорту, і цього разу повернеться додому...
“У 2014 році Юра ні на секунду не сумнівався, що має захищати Україну, — каже Сергій Кузьмін, кум і побратим загиблого воїна. — Він мав проблеми із серцем, тож навіть пішов на хитрість, аби пройти військово-лікарську комісію. Саме тоді у складі 95-ї аеромобільної бригади формувався 90-й десантно-штурмовий батальйон, і ми з Юрієм потрапили туди”.
Товариші служили у Водяному, Пісках та Опитному на Донеччині. Юрій був на посаді оператора ПТКР (протитанкової керованої ракети). На початку 2015-го, коли був штурм Донецького аеропорту, окупанти били з мінометів, стріляли з танків, а потім почали труїти українських воїнів газом. “Кіборги” трималися. Тоді рашисти попросили перемир’я: вони сказали, що нібито хочуть евакуювати своїх вбитих і поранених, а насправді ж зайшли на територію аеропорту й занесли вибухівку.
“Сталися вибухи, Юрій дивом залишився живим, — каже Сергій Кузьмін. — Він вибрався з-під завалів і, не зважаючи на розтрощену ногу та важку контузію, допомагав іншим пораненим побратимам. Згодом так сталося, що Юру взяли у полон окупанти. Там він пробув місяць. Росіяни били його, двічі імітували розстріл...
Потім Юрія обміняли, він повернувся додому. Я не впізнав його... Він дуже змарнів. Довго лікувався. За станом здоров’я його комісували, дали групу інвалідності”.
За ті бої Юрій був нагороджений “Хрестом Доблесті”, а про пережите розповів у документальному фільмі “Воїни духу”.
У рідній Білій Церкві Юрій Шкабура працював зварювальником на будівництві. У нього народився внук. Однак спокійне життя закінчилося вранці 24 лютого. Молодшого брата дружини Миколу мобілізували, Юрій Шкабура із побратимами теж пішов до військкомату.
“Його не хотіли брати, адже він мав інвалідність. Проте Юра, посилаючись на неабиякий бойовий досвід, таки знову зміг стати до лав армії, — каже друг військового. — Юра був командиром відділення в/ч А4100, що дислокувалася біля столиці. Вони їздили під Чорнобиль на розмінування, виловлювали ДРГ. Потім їх перекинули в Борову на Харківщину, де вони служили у складі 81-ї аеромобільної бригади ЗСУ”.
Його не хотіли брати, адже він мав інвалідність. Проте Юра, посилаючись на неабиякий бойовий досвід, таки знову зміг стати до лав армії.
Юрій телефонував рідним щоразу, коли була можливість. А 13 квітня зв’язок обірвався. Є версія, що того дня Юрій зі своїм підрозділом потрапили у засідку під час бойового завдання...
Тіла його та інших військових скинули у піщану яму в лісі у Боровій та закопали. До останнього у загибель чоловіка не хотіла вірити дружина Наталія, сподівалась, що це помилка. Жінка, яка в той час проходила курси хіміотерапії, чекала на диво...
28 травня її спіткало ще одне горе — втрата рідного брата Миколи. “Наталя вірила, що Юра повернеться додому, бо ж не може життя підсунути аж таку несправедливість — втрату двох найдорожчих людей”, — каже Сергій.
Втім, після деокупації Харківської області в перші дні листопада знайшли братську могилу. Серед понівечених війною тіл Наталя впізнала свого коханого чоловіка...
