На новорічно-різдвяні свята тисячі українців повертаються з-за кордону додому. Бо нема нічого кращого, ніж провести цей затишний час у колі найдорожчих, на рідній землі. Так вважає і родина Скоців з Волині — на Різдво п’ятеро братів планують приїхати зі США додому, у село Гута. Напередодні свят ми зустрілися з братами на Волині та в Сакраменто (США). Вони поділилися з читачами “Експресу” своєю неймовірною життєвою історією, а також правилами, які допомагають їм залишатися дружними та відданими, попри різні життєві обставини.
...Волинське село Гута. Обійстя 82-річного Зіновія та 76-річної Марії Скоців. Перед вікнами хати — високі горіхи. У хаті — затишно, над диваном — велика картина, на якій зображені батьки і десятеро синів, усі у вишиванках. На ній напис — “Ось я і діти, яких мені дав Бог”. На інших стінах — фотографії кожного сина разом з його сім’єю. Ігореві — 48 років, Андрієві — 46, Романові — 45, Анатолієві — 43, Олександру — 35, вони живуть в Україні. А 50-річний Степан, 42-річний Віталій, 40-річний Влад, 39-річний Сергій, 37-річний Микола — в Америці.
НАРОДЖУВАЛИСЯ ЛИШЕ ХЛОПЧИКИ
Доля звела Зіновія і Марію у 1968 році. Уже за рік у них народився первісток — Степан. Згодом сім’я поповнювалася — тільки хлопчиками! Зіновій Степанович збудував хату для рідних. Сім’я і далі збільшувалася — народжувалися самі хлопчики! Між найстаршим і найменшим синами — 15 років різниці. Пані Марія запевняє: важко зі синами не було. Старші пильнували молодших, допомагали з уроками. Дбали про дім та господарство.
“Не пам’ятаю, щоб діти сказали “не буду”, коли я просила їх щось зробити, — каже Марія Андріївна. — Допомагали, бо роботи було багато: я вставала о п’ятій ранку — корову подоїти, їсти наготувати. На тиждень пекла 18 хлібин!”
“Раніше люди з нас насміхалися — казали, що ми голодранців плодимо, — каже Зіновій Степанович. — А тепер знаєте, що кажуть? Мовляв, які в мене можуть бути труднощі? Таких синів вигодував, вони у всьому допомагають. Так воно і є!”
На запитання, чи мама колись жалілась, що не має жодної донечки, наймолодший із синів, 35-річний Олександр, запевняє: “Ніколи від неї такого не чув. Мама каже, що невістки для неї — як донечки. З жодною ніколи не сварилась!”
“Нас хотіли віддати в інтернат”
Батьки з дитинства вчили синів підтримувати один одного.
Родина Скоців у часи СРСР мала різні проблеми через своє небажання коритися системі. “Проти нашого тата у 1980-х було порушено кримінальну справу — за “неправильне” виховання дітей, — розповідає 48-річний Ігор Скоць. — Насправді наша сім’я просто вірила в Бога... Тата хотіли посадити, а нас усіх віддати в інтернат. Це була ініціатива керівництва школи”.
Скоці єдині в своїх класах не були піонерами й комсомольцями, через що, кажуть брати, їм занижували оцінки. “Хоча вони добре вчились, — зауважує Марія Андріївна. — А якось на новорічному маскараді Ігоркові не давали розказати вірш. Вчителька сказала: якщо візьмеш зірку жовтенятка — розкажеш. Син відмовився, але дві вчительки силоміць пришили йому зірку до сорочки”. “А я одразу зірвав її”, — пригадує пан Ігор. І додає: колись, відповідаючи на питання в анкеті, він написав із маленької літери слово “Ленін”, а слово “Бог” — з великої. У школі був скандал!
Брати пригадують: у школі директор часто викликав їх на “лінійці” й принижував, називаючи “темними”, “відсталими”, “мракобєсієм”... Шлях до вищої освіти за таких умов був закритий. Лише у часи незалежності України брати змогли вступити до вишів, дехто надолужує й досі... “Ми не тримаємо образ”, — стверджують брати.
Свого часу у США тоді давали прихисток тим, хто зазнавав переслідувань за радянських часів. І в 1990-х Скоці пройшли співбесіду в посольстві США й отримали можливість розпочати життя за океаном.
“Першим поїхав в Америку найстарший брат — Степан. Мама це важко перенесла, бо тоді телефонного зв’язку не було, лише листування, — згадує наймолодший зі Скоців, Олександр. — Самі батьки захотіли лишитись в Україні. Однак нікого не відмовляли, кожен мав право приймати власне рішення”.
“Американські” брати
“Американські” Скоці.
Сьогодні у США живуть п’ятеро братів. Працюють в успішній транспортній компанії. У кожного свій будинок та велика родина. До слова, при переїзді за океан із їхнього прізвища загубилася одна буква: тут вони — Скоц.
Ми зустрічаємося у Сакраменто. “Як справи? — усміхається Степан. І пропонує мені воду. — Вода — це енергія, а енергія — рух. Це мій життєвий девіз. Я дуже багато рухаюсь і п’ю щонайменше 5 літрів води на день. У свої 50 років бігаю марафони. До речі, у суботу наступний забіг. Не хочете зі мною?”
“Що, підбиває на подвиги? — жартує 40-річний Влад. — Ми тут усі спортсмени, біг — наше хобі”.
Брати розповідають, що перші декілька років у США були найважчими. Жили всі разом у квартирі Степана, який переїхав сюди найпершим у 1997-му.
“Та я ніколи не скаржився на життя, — каже Степан. — Нас батько навчив завжди бути разом, тому як тільки я прилетів до США, став думати про те, як допомогти своїм братам перебратися сюди. Комусь сподобалось тут, а декому — ні. Еміграція — не для всіх”.
“Пам’ятаю, вранці йшли на роботу, а ввечері — до школи вчити англійську. Тут багато безплатних шкіл, — каже Влад. — Хтось працював на будівництві, дехто — в ресторані!..”
А потім брати вирішили працювати далекобійниками. “Ми проїхали пів Америки”, — розповідає Микола. Вже через декілька років відкрили компанію, яка транспортує вантажі по всій Америці. За десятиліття штат розрісся до кількох сотень працівників, мають філії у Мексиці та Україні. І чи не кожен третій робітник — виходець з України.
Усі брати одружені. Кажуть, що їхні дружини — найкращі подруги. “Коли ми збираємось разом, то жінки не можуть наговоритись, — усміхаються хлопці. — На святковій вечері у нас обов’язково мають бути вареники. Кожна господиня готує свої. Ми вже їх навіть за розміром відрізняємо! А ще любимо разом співати українські пісні”.
Уся “американська” родина разом — новорічні свята.
Застілля бувають часто: у середньому кожні чотири дні (!) у родині Скоців є один іменинник. Ще би! Родина справді дуууже велика! У Степана — 5 доньок, у Віталія — 5 синів, у Влада — 3 дітей, у Сергія — 6, у Миколи — 5. А в їхніх братів в Україні — ще більше дітей!
“Українські” брати
У 48-річного Ігоря, який живе з сім’єю біля Луцька, — 8 дітей! Чоловік навчається в докторантурі Євангельської теологічної семінарії. Нині — голова фермерського господарства, яке займається вирощуванням квітів, зернових, бобових. Дружина Людмила допомагає чоловікові. 43-річний Анатолій теж має 8 дітей, він живе в селі Раків Ліс, веде господарку. Життя Анатолія 20 років тому висіло на волосині. “У мене був рак крові й лімфовузлів, — каже. — Майже рік я боровся з хворобою. Увесь той час молився, за мене постила родина й церква, підтримували друзі та знайомі. Тепер я підтримую онкохворих людей, раджу не опускати руки. Жити треба кожного дня, бо ніхто не знає, скільки кому прописано”.
За кілька років до виїзду в Америку.
У 45-річного Романа — семеро діток. До речі, він, поживши у США, повернувся до України. “Наприкінці 2002 року я поїхав за океан — за коханою, з якою познайомився в Україні, — розповідає чоловік. — Вона з рідними емігрувала в Америку. Там у 2003 році ми одружились, я започаткував власний бізнес. За сім років, що жив там, до України прилітав понад 40 разів, фактично половину часу проводив тут. Тому в 2009-му вирішив повернутись”.
Чоловік займається логістикою, має бакалаврський ступінь із богослів’я, а тепер отримує другу вищу світу — економічну. Нещодавно Роман узявся за найважчий, як сам каже, проект у житті — “Дім милосердя”, що опікується безхатьками. 46-річний Андрій з сім’єю живе у власному будинку неподалік від батьків — у місті Камінь-Каширському. Має власний будівельний бізнес. А от двоє з трьох його дітей — в Америці.
“Я в США не поїхав і ніколи про це не шкодував, — каже. — А от сини там уже рік вчаться. Сашко навіть cтав працювати у компанії моїх братів. Нехай поживуть там, а тоді оберуть, де оселитись”. До речі, Андрій з дружиною чекають на поповнення в сім’ї! Олександрові, наймолодшому синові, — 35 років. Він займається бізнесом. У нього четверо дітей.
54 онуки і ще двоє на підході
Велика дружня сім’я — найкращий подарунок долі!
Брати, незважаючи на відстань 10 тисяч кілометрів, регулярно зустрічаються — в Україні чи Америці. Батьки тричі літали за океан — на весілля синів. “Американські” Скоці прилітають декілька разів на рік. Торік улітку зібралися всі десятеро — на золоте весілля батьків.
“Як тільки заходжу до батьківської хати, відчуваю, що душа моя відпочиває”, — каже Степан зі США.
“У нас 54 внуки, двоє — на підході, — всміхається щаслива мати, бабуся й уже прабабуся. — Ми зі всіма внуками спілкуємось. Зранку вмикаю комп’ютер і бачу, хто що робить. У родинному чаті, який ми створили, — чимало новин. Ось фото сім’ї Віталика — усі в зборі, — показує жінка на моніторі. — Ось — ранковий сон Ігорових дочок. Там хтось співає, десь випав сніг, про все я знаю. Та й телефонують щодня”.
У січні, на Різдво, сім’я планує зібратися разом. До речі, в США брати святкують Різдво двічі — 25 грудня та 7 січня. Кажуть, головною традицією є похід до церкви та вечеря у родинному колі. “Дружини домовляються між собою — і одна готує борщ, друга — вареники, третя — кутю, четверта — тортик, а п’ята відповідальна за салати”, — каже Микола.
Родина Скоць на українському ярмарку в Сакраменто.
“Головне для щастя — це не гроші, не кар’єра, не слава, а сім’я та віра в те, що все буде добре!” — каже найстарший із братів, Степан.
Правила життя родини Скоців
Брати в США кажуть, що у важкі моменти життя перечитують листівку, яку їм колись надіслав батько. Це приповістка з Біблії: “Трохи поспиш, трохи посидиш, ще трохи подрімаєш, склавши руки на грудях, тоді находить на тебе, мов поганий подорожній, убогість, і, мов добрий бігун, нужда. Якщо ж не будеш лінивим, то прийдуть ті жнива, наче джерело, а нужда втече, як поганий бігун”. Ці слова допомагають чоловікам не втрачати правильний напрям у житті. Кажуть, саме завдяки працелюбності та взаємопідтримці змогли відкрити власний бізнес.
***
“Мама завжди говорила, що не варто ображатись, мстити. Життя розставить усі крапки над “і”. А батько казав: не чиніть людям того, чого собі не бажаєте. Тож у житті ми ніколи не переступили межу чесності”, — кажуть брати.
***
“Ми звичайні люди, ідеальних не буває, — каже пан Анатолій. — Звісно, припускаємось помилок, можемо розсердитись, щось погане подумати. Та стараємося стежити за своїми думками, бо посієш думку — пожнеш вчинок”.
***
“У нас нема “твій” чи “мій”. Навіть у бізнесі все в нас спільне! — каже Влад. — Звісно, кожен займається своєю сферою, у якій розуміється більше, але ми все робимо та вирішуємо разом, це наш секрет успіху!” “Пригадую, як ми тільки приїхали до Америки, у нас був один банківський рахунок на всіх, — додає Микола. — Довіра в родині — це дуже важливо”.
***
“Ми щодня знаходимо час на розмову з батьками, незважаючи на зайнятість чи інші обставини, — кажуть брати. — Вони завжди дарували нам свою увагу. Тепер ми стараємося і зі своїми дітьми поводитись так само”.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також текст про те, як дожити до ста років. Несподівано прості секрети українських довгожителів
