“Завжди в думках. Назавжди у серці”. Такі слова витатуювані в 30-річної Анастасії Кубрак на руці поруч із зображенням ангела у формі морського піхотинця. Можливо, цим ангелом для неї нині є її коханий. У жовтні минулого року він загинув. Через чотири місяці після їхнього весілля.
В’ячеславу Кубраку, командиру інженерно-саперного взводу 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського, було 33 роки. Він отримав мінно-вибухову травму та численні осколкові поранення під час розмінування позицій у районі Водяного. Три доби лікарі намагалися його врятувати. Але не вдалось.
“В’ячеслав присвятив військовій справі 15 років життя, — каже дружина загиблого Анастасія. — Брав участь у миротворчій місії в Косово, ліквідовував пожежу на арсеналі ЗСУ в Лозовій у 2008-му, де зберігалося понад 90 тонн боєприпасів, потім понад три роки розміновував прилеглі території. Служив у Криму, був одним із тих 140 бійців 36-ї бригади, що після анексії півострова Росією повернулися до України. У вересні 2014-го потрапив під російські “гради” у районі Маріуполя...”
Анастасія познайомилась із В’ячеславом у 2014 році в Маріуполі. А зустрічатись пара стала у 2017-му. “Згодом зрозуміли, що полюбили одне одного, й вирішили одружитись”, — каже жінка.
Перед одруженням Ярослава поранили. На щастя, все обійшлося, 11 липня 2019-го пара відгуляла весілля.
“Чоловік любив свою роботу, рвався до побратимів, — пригадує жінка. — Тому й вирушив воювати далі. І загинув. Ми так і не встигли насолодитися подружнім життям. Коли я прийшла до нього в лікарню, побачила порожнє ліжко... Моє серце відмовлялося у це вірити”.
Коли я прийшла до нього в лікарню, побачила порожнє ліжко... Моє серце відмовлялося у це вірити.
На похороні чоловіка Анастасія твердо вирішила стати військовою. “Я завжди хотіла бути поруч із В’ячеславом, хотіла в армію”, — каже вона. Щоби стати морпіхом, жінці довелось чимало трудитись, тренуватись. “Підписала контракт із бригадою морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського, пройшла навчання. Фізично було важко. Я ніколи не мала справи із автоматами та бронежилетами. Але я відчувала, що знайшла себе”.
Настя — єдина жінка першого випуску Школи морського піхотинця.
“Мій чоловік носив синій берет. Я вирішила, що пройду смугу перешкод і теж отримаю такий, аби увіковічнити пам’ять про нього”, — каже вона.
Випробування Настя пройшла в Олешківських пісках. На 4,5-кілометровій смузі було 23 перешкоди.
“Починалося все зі штовхання й обкатки БТРу, — каже Анастасія. — Далі ми несли човен, пливли, повзали в багнюці, несли колоду, лізли в окопи, бігли через скати та шини, які палали. Навколо — дим від гранат. Я уявити не могла, наскільки це важко, коли на тобі броня, каска і автомат. Казала собі: “Ти все можеш, ти Кубрак”. І таки змогла!”
Останнє завдання на смузі — здобути прапор морського піхотинця. Жінка з боєм відібрала його в інструктора.
“Я прибігла на фініш із прапором, упала на коліна — і відчула неймовірну гордість! — пригадує вона. — Багато хлопців сходили ще на пів дорозі, а мені вдалося дійти до фінішу. Хоча в мене була травма ноги, але я змовчала, боялася, що не допустять до проходження смуги”.
Жінка каже, що коли їй вручали синій берет, вона відчула: її коханий нею пишався б.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також історію 83-річного пілота, який планує навколосвітню подорож
