Життя Дениса Нікуліна зі Смиги, що на Рівненщині, обірвалось через обстріл у Луганській області. Він так і не встиг створити сім’ю, залишивши навіки у скорботі батьків та старшого брата. Уже посмертно президент нагородив Дениса Нікуліна орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
Денис змалечку любив спорт. Щодня бігав, тренувався на турніку. Захопився кікбоксингом, потім — змішаними бойовими мистецтвами. Не полишив хобі й під час навчання в училищі залізничного транспорту. У вільний від пар час відвідував спортивні клуби, де вправлявся у рукопашному бою...
У 2016 році Дениса Нікуліна призвали до армії й відправили служити у Нацгвардію у місто Дніпро.
“Жодної хвилини він не вагався і пішов у військкомат. Ще й казав: “Який з мене чоловік, якщо я не піду в армію”, — ділиться мама загиблого бійця Лариса Нікуліна. — Звісно, моє серце боліло, я постійно молилась за сина...
Жодної хвилини він не вагався і пішов у військкомат.
Знаю, що в армії між військовими проводили змагання. На одному з них син так проявив себе у змішаних бойових мистецтвах, що всі були вражені. Навіть суперники підходили й тиснули йому руку, не приховуючи захоплення”.
Через пів року чоловік підписав контракт і став бійцем Нацгвардії. Три місяці ніс службу в Маріуполі на посаді старшого навідника мінометної обслуги. У 2018 році демобілізувався, отримав медаль “Ветеран АТО”. Працював в одному з клубів у Києві та далі займався спортом. Мріяв створити сім’ю, проте плани зруйнувала повномасштабна війна.
“У перші дні вторгнення син, зі слів друзів, своєю машиною вивозив людей з-під обстрілів, — мовить мати. — З нами про це не ділився... А через два тижні повернувся додому й став штурмувати військкомат”.
“Я на той час записався добровольцем в іншу частину, просив сина йти до нас, бо саме бракувало мінометників, — каже батько бійця Святослав Нікулін. — Але вийшло так, що Дениса взяли в одну із новостворених частин Нацгвардії. Він перебував на Рівненському та Яворівському полігонах у той час, коли їх бомбили окупанти. І залишився живий...
Коли я був у Київській області на “зачистці”, син зателефонував та повідомив, що вони отримали амуніцію і їдуть далі. Чув, як у його машині побратими кричали до Дениса, що він — їхній генерал, що йому довіряють...”
Проте згодом у родині Нікуліних сталось непоправне. Того дня Денис з іншими бійцями перебував у бліндажі на позиції у Попасній на Луганщині, де служив навідником мінометної обслуги.
“Під час обстрілу туди прилетів снаряд. Осколок влучив синові у голову, — плаче мама Лариса Нікуліна. — Цю важку втрату переживаємо й досі. Ми дуже пишаємося Денисом і безмежно його любимо...”
