6-річні Влад, Денис, Давид, Олександр і Дарія та 9-річна Аліса разом із мамою 43-річною Оксаною Кобелецькою та бабусею Ольгою через війну були змушені покинути рідну оселю в Одесі. Велика родина опинилась за 4440 кілометрів від дому — у португальському містечку Кашкайш.
“Запитання, яке я чую найчастіше, — чому Португалія? — каже Оксана Кобелецька. — На початку березня я зрозуміла, що час виїжджати з Одеси — заради безпеки моїх дітей. Вони дуже погано спали, боялись сирен. Тому я сказала, що ми вирушаємо у мандрівку.
Подруга покликала у Молдову, тож першим нашим пунктом став Кишинів, де ми прожили тиждень. Далі одна з підписниць мого блогу написала про евакуацію до Кашкайшу в Португалії, готувався рейс із Бухаресту для українців. І ми зважилися”.
У Португалії велика родина спочатку чекала на розселення. Адже розділяти їх не можна, а знайти житло одразу для восьми осіб виявилось не так легко.
“Всі турботи про біженців місто взяло на себе — вони запустили спеціальну програму для українців, які втекли від війни, — розповідає Оксана Кобелецька. — Допомагали чим могли. Пригадую, мер міста сам тягав наші валізи! Також нас підтримали українці, які жили там раніше, — для нашої сім’ї зібрали дитячі речі.
Спочатку ми жили у центрі для неповносправних, де в одному з корпусів облаштували місця для українців. Так було кілька місяців. Тепер мешкаємо у квартирі, в яку нас запросив португалець, — живемо безплатно, власник оплачує навіть комунальні послуги.
А от із соціальною допомогою не все так легко. Спершу треба отримати соціальний, податковий, медичний номери. Тоді пройти реєстрацію як безробітна. І лише після цього можна претендувати на допомогу. Сума — 189 євро на першого члена сім’ї, на другого — 134, і 98 євро — на кожну дитину. Знаєте, якби нам довелось оплачувати житло та купувати харчі, ми не могли б прожити на ці гроші”.
Якби нам довелось оплачувати житло та купувати харчі, ми не могли б прожити на ці гроші.
У Португалії українці не вдалося влаштувати дітей до садочка, тож вона зважилась віддати п’ятірнят до школи.
“Місць у садках небагато, бюджетних — дуже мало навіть для португальських дітей. Ледве можуть “втиснути” 1 — 2 дитини, а тут одразу п’ятеро. Тому вирішила віддати п’ятірнят до школи, хоча планувала це зробити, коли їм буде по сім, а не по шість років. Але це окрема початкова школа, з часом на ігри, адаптацією впродовж року (для вивчення португальської).
Разом із моїми вчиться десяток дітей з України. Старша Аліса також навчається у тому ж приміщенні — її дали до 3-го класу (хоч в Україні мала б йти до 4-го), бо не володіє португальською мовою”.
Мама п’ятірнят тепер навчається на курсах португальської, без цього, каже, годі знайти роботу. “Тут багато чого не так, як удома... Наприклад, можна пити воду з крана. Лимон та інжир — зірвати просто на вулиці. Але я так сумую за вишнею і аличею, які у нас в Одесі росли біля дому. За пів року в Португалії життя начебто стало звичним, але все одно для нас ще залишається екзотичним, бо це — не рідний дім”, — додає пані Оксана.
