Професійна модельєрка, лауреатка премії імені В. Стуса Любов Панченко була мисткинею, яка відроджувала українську культуру в часи хрущовської відлиги. Роботи художниці мали патріотичний український колорит, через що вона зазнала переслідувань КДБ. У 84 роки шістдесятниці довелось пережити зустріч із “рускім міром”...
Любов Панченко мешкала в Бучі. Коли туди прийшли рашисти, вона ховалася у своєму будинку. На жаль, запаси їжі закінчилися. Обезсилена від голоду, вона вже навіть не могла сама ходити. Оговтатись жінці допоміг сусід. Згодом її евакуювали й доправили до лікарні...
“Ще напередодні війни, 2 лютого, у день народження художниці, її прийшли вітати працівники музею, представники громади. Вона раділа, жартувала, була такою гарною! А після окупації, коли я побачила її у лікарні, вона була страшенно виснаженою, дуже схудла, — розповідає Олена Лодзинська, завідувачка Музею шістдесятництва в Києві. — Я принесла їй нарциси — вона усміхнулася і потягнулась до них... Любов Панченко дуже раділа красі...
Ми трохи говорили про війну. Вона розповідала, що окупанти навіть заходили до неї додому. А Любов Михайлівна сказала їм: “Йдіть геть! Не хочу вас ні чути, ні бачити...”
У медичному закладі стан художниці на декілька днів покращився. Та невдовзі знову прийшло погіршення. В останні дні вона постійно спала. Зрештою, організм не витримав пережитого. Днями серце Любові Панченко перестало битись.
ПОНАД УСЕ ВОНА ХОТІЛА МАЛЮВАТИ
...Любов Панченко народилася у селі Яблунька на Київщині. Батько Михайло Іванович працював на залізниці. Мама займалася вдома дітьми (у Любові була молодша сестричка Валентина) і поралась по господарству.
“Любов захопилась малюванням, як тільки навчилась тримати у руках олівець. Батьки не схвалювали цього захоплення. Однак після закінчення семирічної школи Люба все ж вступила до Київського училища прикладного мистецтва на відділення вишивки, — розповідає історію художниці Олена Лодзинська. — Під час навчання вона не мала матеріальної підтримки від рідних. Жила в гуртожитку, перебивалась на мізерну учнівську стипендію, часто хворіла, а систематичне недоїдання навіть призвело до тяжкої дистрофії. Тоді Люба надовго потрапила до лікарні, перенесла важку операцію”.
Після отримання диплома жінка влаштувалася на роботу до кравецької майстерні.
А коли на початку 1960-х років у Києві запрацювала філія Львівського поліграфічного інституту імені І. Федорова, вона вступила туди на вечірнє відділення факультету графіки.
“Під час навчання опанувала техніку ліногравюри, багато малювала, захоплювалася поезією і створила серію малюнків-ілюстрацій до українських пісень та поезій, подорожувала поліськими селами, збираючи унікальні вироби народного мистецтва: рушники, сорочки, настільниці, — продовжує співрозмовниця. — Купувала нові простирадла та рушники, щоб обміняти на стару вишивку. Мабуть, з того часу в неї зберігалася унікальна понад столітня жіноча сорочка, розшита оберегами-сваргами”.
“Бучанську весну” художниця створила у 1994-му.
У колі шістдесятників Любов Панченко знайшла чимало однодумців. Разом з ними відроджувала українську культуру в часи хрущовської відлиги. А коли почалися репресії “незгодних”, Панченко збирала гроші для допомоги політв’язням.
Вона також працювала в проектно-конструкторському відділі технологічного інституту й у Республіканському будинку моделей. Розробляла моделі одягу, зразки вишивок, графічні заставки до книг, створювала живописні полотна, декоративні розписи, костюми для фольклорно-етнографічних колективів, ілюструвала твори Тараса Шевченка, повість Коцюбинського “Тіні забутих предків” тощо.
Була одружена з київським художником-графіком Олексієм Олійником. У 1994 році його не стало. Того ж року помер і її батько. Відтоді вона жила лише з песиком Чумаком.
ПОНАД УСЕ ВОНА ЛЮБИЛА УКРАЇНУ
“Вона дуже любила Україну, завжди розмовляла лише українською, — каже пані Олена. — Якось, коли працювала у Республіканському будинку моделей, сталась цікава ситуація. Після чергового показу їй передали, що міністр легкої промисловості незадоволений: йому не зовсім подобається те, що вона робить, — треба замінити український стиль більш “угодним” владі. На це Любов відповіла роздратовано: “Може, краще змінити міністра?!” Ось такою вона була”.
“Оскільки після обстрілу рашистів будинок Любові був непридатним для життя, ми шукали для неї пансіонат. Вірили, що вона ще трохи поживе й порадіє сонцю, — зітхає пані Олена. — Вона так любила красу! Усі друзі пам’ятають її з гарною, розкішною чорною косою, одягненою у нею ж змайстровані строї, які нагадували український народний одяг і в той же час мали фасон 60-х. Вона завжди привертала до себе увагу, приваблювала. Сама ж була скромною. Жила творчістю. А її творчість — це радість для людей будь-якого віку й на всі часи”.
...Любов Панченко померла 29 квітня. Поховали художницю у Бучі, на Яблунському цвинтарі, там, де спочивають її рідні. “Любов Панченко не змогли зламати в КДБ, але художниця дуже постраждала під час нової російської навали”, — зауважив мер Бучі Анатолій Федорук.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про нову шахрайську схему
