Він любив свій край, дружину Тоню і трьох синів. Іван Ребар з позивним Хмара дивом вижив у Іловайському котлі. І навіть з осколками в тілі та другою групою інвалідності пішов знову захищати Україну після широкомасштабного вторгнення путінської армії.
“Іван родом із Закарпаття, але половину свого віку прожив на Вінниччині. Працював трактористом, — розповідає волонтерка та подруга покійного Оксана Попик. — Був активним учасником Революції Гідності. Там отримав своє перше поранення — розсічення голови.
Коли Росія розпочала війну в Україні, Іванові зателефонували товариші та повідомили про формування батальйону “Донбас”, запросили служити разом з ними. Ви знаєте, дружина його підтримала, вона теж патріотка. Їздила на присягу Івана...
Він пішов на війну добровільно, за покликом серця. Брав участь у боях за Курахове, Попасну, Артемівськ. У серпні 2014-го Іванові вдалось дивом вижити в Іловайську. Воїн саме спустився у бліндаж, як по ньому стали “працювати”. Іван встиг відстрілятися у відповідь, але отримав поранення”.
Одна нога воїна була сильно пошкоджена, все тіло — в осколках. Товариш майже пів кілометра протягнув його на собі, аби вояк отримав допомогу.
“Та під час транспортування до медичної установи їх знову обстріляли з “Градів”, — розповідає Оксана. — Іван розумів, що з пораненою ногою не втече далеко, тому витягнув гранату — мовляв, краще до Бога, ніж у полон! Але обійшлось.
Всього у бійця було дев’ять операцій. Опісля — тривала реабілітація в Естонії. Лікарі просили Івана берегти себе та ногу, бо її можуть ампутувати”.
Спочатку Хмара пересувався на милицях. А потім пішов сам, бо не хотів, аби його жаліли.
“Сумнівів про те, чи йти воювати знову після широкомасштабного наступу путіна, в Івана не було, — каже волонтерка. — Він знав, що з його важким пораненням і групою інвалідності до армії офіційно його не покличуть, тому сам вирушив у частину. На прощання сказав дружині та трьом синам: “Будьте готові до
всього. Це війна”.
Сумнівів про те, чи йти воювати знову після широкомасштабного наступу путіна, в Івана не було.
Смертельне поранення Іван отримав 2 березня неподалік Запоріжжя, окупанти накрили його з побратимами “Градами”. Усі, на жаль, загинули.
“Дружина Антоніна мусить бути сильною, у неї троє синів, має поставити їх на ноги заради Івана, адже він так мріяв поодружувати їх і дочекатись онуків”, — каже Оксана.
Настоятель монастиря Воплоченого Слова у селі Дубове, звідки родом воїн, отець Теодор каже: передчував щось недобре.
“Добрий вечір, отче. Я не вдома, я знову на війні. Хоч і каліка, але я тут” — написав Іван мені. Десь я відчув, що такі слова можуть бути останніми, — каже отець Теодор. — І ось ранкова звістка від його мами: “Дзвоніть у церковні дзвони. Івана вбили”.
Біль і гордість за цього героя змішалися у серці. Молимося за тебе, Хмаро, яка нас захищає від ворогів”.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про виплату пенсій в умовах війни
