...На площах палали українські прапори, по місту їздили танки, бойовики стріляли з кулементів — Іван Фещук згадує перші дні окупації луганського міста Кадіївки, де він живе: “Тоді ми, п’ятеро членів Конгресу українських націоналістів, вийшли із синьо-жовтими прапорами і кричали: “Україна!” А решта жителів міста з російськими стягами — “Путін, прийди!”...”
Чоловік розповідає, що, не криючись, казав російським загарбникам, поліцейським, завербованим КДБ, що не боїться їх! “А вони дивилися на мене, мою сивину і лише махали рукою, мовляв, що їм може зробити старий дід, — згадує. — Воювати зі мною ніхто не хотів. Бачили, що я ледве пересуваюсь”.
У Кадіївці з Іваном Фещуком залишилися 90-літня дружина та син, який доглядає батьків. Племінники втекли до села Білопілля на Вінниччину, у столітню глиняну хатину, де він виріс.
Пан Іван розпочинає розповідь про своє життя. “Я вчився у Бердичівському педінституті, потім працював учителем фізики і математики на Житомирщині, — згадує. — У 1954 році мене призвали в армію, в десантно-повітряні війська. Відправили у Псковську область. А 1956 року мали десантувати в Угорщину. Та я і мої друзі відмовилися бути жандармами, окупантами. Я став переконувати інших не згоджуватися на таке, писав листівки, друзі — розповсюджували. Проте нас видав завербований українець”.
У листопаді 1956 року рядового Фещука заарештували, інкримінували “зраду Батьківщини”. Кара — розстріл. Та зрештою, аби затерти факт відмови радянських солдатів іти в Угорщину, звинувачення перекваліфікували на “буржуазний націоналізм”. Вирок — 7 років за гратами: спочатку у тюрмах Пскова і Ленінграда, а потім у мордовському таборі для політв’язнів №7.
Там Іван Фещук був вантажником вугілля, возив торф. Тоді познайомився, зокрема, із Юрієм Шухевичем, Левком Лук’яненком, кардиналом Йосипом Сліпим...
Після повернення з таборів роботи в рідному Білопіллі дисиденту знайти не вдалося. Лише на Сході України, у Стаханові, йому запропонували посаду вчителя фізики.
“Тут ніхто не розмовляв українською, — згадує Іван Фещук. — Пам’ятаю, заходжу на урок до дітей і вітаюсь: “Добрий день!” Жоден учень не відповів. Я знову привітався, мені відповіли хором: “Здравствуйте”.
Я таки провів урок українською. Після того директорка (яка, до речі, викладала українську) вилаяла мене. Мовляв, це селянська мова, діти повинні вчити фізику лише російською. Та я не відступав від свого. І деякі учні потім дякували мені, що навчив їх української”.
У 1998 році Іван Фещук очолив Стахановську міську організацію Конгресу українських націоналістів, а в 2008-му став головою Луганського обласного Братства ОУН-УПА.
“У нашій організації було 25 людей — уся моя родина. Ми разом збиралися на державні свята, проводили акції, дні пам’яті Шевченка. Завжди були кісткою в горлі для міської влади. У 2010 році відділ УМВС провів у нас у квартирі обшук, шукали зброю. Нічого не знайшли. Згодом суд визнав, що обшук був незаконний”.
У 2011 році вандали знищили пам’ятник Тарасові Шевченку в нашому місті. “Я організував разом із сином збір коштів на його відновлення, — усміхається. — А потім прийшли окупанти... Зараз у нас справжнє свавілля. Та я вірю, що ще запанує на Луганщині українська мова”.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також дві історії про те, як справжня дружба рятує життя
