Олександр родом із Горлівки, що на Донеччині. Після школи вивчився на електрогазозварювальника, працював за фахом. Згодом перебрався на Київщину, де трудився на складах комплектувальником, бригадиром. У 2016-му через воєнні дії його найближчі — мама з сестрою — переїхали у Костянтинівку, а після початку повномасштабного вторгнення — на Львівщину. Тоді ж горлівчанин уперше пішов до військкомату, аби стати на захист країни. Але його не взяли, бо не проходив строкової служби.
“Він казав про свої наміри, питав мою думку, — ділиться мати Ірина. — Звісно ж, хвилювалась за нього. Тому не могла сказати: “Сину, йди” або “не йди”. Зауважила, що це вирішувати лише йому”. У січні 2023 року Олександр Захаров знову подався до військкомату, тоді потрапив до лав 82-ї ОДШБ, взяв собі позивний “Захар”. “Я служив в артилерії. Нашим завданням була вогнева підтримка піхоти та ураження техніки й складів противника, — розповідає воїн. — Спочатку брав участь у бойових діях на Запоріжжі (Вербове, Роботине). Був заряджальником гармати 155-го калібру. До речі, під час кожного пострілу екіпаж зазнає мініконтузію”.
У лютому минулого року Олександр Захаров став радіотелефоністом, відповідав за забезпечення зв’язку між екіпажами батареї та командно-спостережним пунктом. “Зокрема, потрібно було вчасно міняти прошивку в раціях, аби ворог не міг нас прослуховувати”, — пояснює “Захар”. Відтоді його підрозділ виконував завдання поблизу Вовчанська, що на Харківщині.
“Наприкінці весни отримали завдання охороняти польовий склад БК близько лінії фронту. Там було три машини, завантажені снарядами й боєприпасами, — розказує Олександр. — Декілька днів усе було спокійно. А першого червня приблизно о другій годині дня пролунав вибух”. Лише згодом з російських каналів стало відомо, що тоді ворог їх помітив і скерував на склад ударний безпілотник “Ланцет”. Українські воїни його не почули через гул генератора. “Від вибуху дрона я зазнав осколкового поранення у стегно. Відповз від вантажівки. Та потім почали детонувати й вибухати боєприпаси, що були в машинах. Одна міна впала мені під ноги, — пригадує солдат. — Побачив, що пів правої ноги відірвало — ця частина висіла на шкірі. Ще й було пошкоджено ліву стопу. Довкола все горіло, снаряди літали, міни вибухали, над головою свистіло. Наклав собі турнікети, зрозумів, що треба десь заховатись, аби не загинути. Побачив велике дерево, почав повзти, але ушкоджені частини ніг чіплялись за хащі, це заважало пересуватись. Подумав: якби був ніж, відрізав би їх...” Зрештою, сховався за деревом. Евакуаційна машина приїхала швидко, але довелось чекати ще близько години, поки припинились вибухи. Із десяти воїнів, які охороняли склад, четверо загинули, інші зазнали важких поранень.
“Захара” доправили до лікарні в Чугуєві — одразу в операційну. “Я лише зміг сказати, що важко дихати. Виявилось, що через ушкодження легені розвинувся пневмоторекс, — каже Олександр. — Медики вставили трубку в легеню, тоді ввели наркоз. Прокинувся після операції, під час якої ампутували праву ногу нижче коліна, а на лівій — три пальці”.
Воїна перевезли до харківського військового госпіталю, де перелили 1250 мілілітрів крові й пів літра плазми, встановили ВАК-систему для очищення рани на лівій стопі. На третій день після поранення “Захара” знайшов командир і привіз йому мобільний.
Спершу Олександр зателефонував сестрі, попросив, аби не розповідала мамі, мовляв, увечері сам їй зателефонує. “Якщо син не мав змоги подзвонити, то бодай писав, що все добре, просив не хвилюватись. А тут декілька днів не виходив на зв’язок, — згадує Ірина Сафронівна. — Донька сказала, що ввечері він подзвонить. Та я наполягла, аби розповіла, що сталося. Бо не могла чекати! Почувши про важкі поранення, розплакалась. А потім подумала: “Дякувати Богу, що живий”. Тож зібралася й поїхала до сина, якого вже перевезли до київського госпіталю. Він тримався дуже добре і, як завше, був на позитиві. Це мене трохи заспокоїло”.
Протягом перших двох місяців перев’язки воїну робили під загальною анестезією (а загалом його вводили в стан наркозу приблизно тридцять разів). У столиці “Захару” провели ще три операції. “Аби закрити ушкоджену ліву стопу, вирізали з ноги клапоть шкіри з жировою тканиною. Опісля знадобилось чимало часу, аби все прижилось, — зауважує Олександр. — Тож пересувався на кріслі колісному”. Через пів року воїна перевели до Лікарні святого Луки (Перше ТМО міста Львова), там разом із реабілітологами працював над відновленням лівої ноги. Потім у трускавецькому санаторії для військових почав ходити за допомогою милиць.
Недавно боєць повернувся до Львова. Спершу вчився ходити завдяки залізному апарату, який фіксував праву ногу подушками, наповненими повітрям. А отримавши протез, почав його освоювати.
“Попереду — ВЛК на списання. Служити після таких поранень уже не вдасться. Але я весь час на зв’язку з побратимами, тож допомагатиму їм зборами — на передовій завжди потрібно багато всього, — каже 36-річний Олександр Захаров. — А ще планую повернутись до цивільного життя й придбати власний будиночок”.
