Параска Пилипко із села Яблуниця перетворила сільську книгозбірню у справжній культурний осередок.
“Я з перших років життя з книжками, — з усмішкою розповідає 56-літня пані Параска. — Нас у матері — семеро, життя було непросте, та книжки у моїй родині завжди цінували. Батьки важко працювали, а ми, діти, мусили у будень бодай одну сторінку прочитати, а у вихідні — й більше”. Любов до книжок привела юну Параску у Чернівецьке училище культури, де вона здобула фах бібліотекарки. У селі Яблуниця працює з 1986 року.
“Тоді бібліотекою слугувала невеличка кімната, — провадить далі співрозмовниця. — Тепер же наша книгозбірня розміщена на 110 квадратних метрах в адміністративній будівлі Яблуницького старостинського округу. Маємо понад 10 тисяч різноманітних книжок. А ще — великий читальний зал, в якому збираються учасники сільського фольклорного колективу “Гуцулочка”. Власне, цей колектив і створила пані Параска. 15 співачок і 3 музиканти часто виступають на різних святах, виконують старовинні гуцульські та авторські пісні.
Також бібліотекарка заснувала в селі етнографічний музей, де зібрано сотні старовинних речей. Щось їй подарували, щось купила, а за деякі речі, каже, навіть відробляла, громадячи сіно. У музеї Параска Пилипко разом з учасницями “Гуцулочок” проводить для всіх охочих майстер-класи з писанкарства, традиційної гуцульської вишивки, чесання овечої вовни та прядіння ниток. “Хочу зберегти, примножити наші народні скарби і передати їх наступним поколінням. Це не просто слова, це те, чим я живу”, — зауважує завідувачка бібліотеки.
Крім центральної книгозбірні, у громаді працює три пункти видачі: у селах Голошина, Плай, Конятин. Аби взяти книжку, жителі карпатських хуторів часом долають від 8 до 20 кілометрів. Наразі Яблуницька бібліотека обслуговує майже 430 читачів. Переважно це учні початкової школи, студенти й пенсіонери. Параска Танасіївна ще й заохочує дітей до читання. Так, за прочитані й обговорені з нею книжки роздає смаколики — шоколадки, цукерки, морозиво. “Приходив до мене у бібліотеку колись Василь Дроняк з Яблуниці, хороший, розумний хлопчик. Дуже багато читав, а тепер став керівником видавництва у Чернівцях. Але про нас не забуває, дарує книжки, — зауважує пані Параска. — Знаєте, коли отримую нову літературу, то хвилююся. Запах свіжої друкарської фарби, шурхіт сторінок і той момент, коли ти вперше розгортаєш книжку, — це щось неймовірне”. До речі, жінка змалку привчила до читання і двох своїх синів. Один з них став учителем. Другий — фінансистом, тепер він служить у війську і проходить реабілітацію.
У це важко повірити, але ось уже 20 років сільська бібліотекарка носить книжки односельцям старшого віку додому. “Колись вони були активними читачами, тепер же не можуть далеко ходити. А таких читачів я не можу та й не хочу втрачати”, — каже пані Параска. І додає, що нерідко для цих бабусь і дідусів книжка — це “вікно” у світ, розрада і заспокоєння. Коли жінка приходить, старенькі зустрічають її як рідну: обіймають, частують, плачуть зворушені та обговорюють прочитане. Зі слів бібліотекарки, деякі односельці поважного віку читають 50 — 100 книжок на рік. Зазвичай бабусям більше до вподоби жіночі романи, а дідусям — історична проза й детективи. Є серед них і внутрішньо переміщені особи, які через війну втратили родичів, житло, майно.
Цікаво, що пані Параска прошкує до читачів у віддалені села з книжками в руках. У сумку їх ніколи не кладе. Пояснює: це така собі бібліотекарська хитрість. Коли зустрічає односельців, що прямують у своїх справах, ті зупиняються, цікавляться новинками, а згодом приходять у бібліотеку.
