У цивільному житті покійний працював айтівцем. Мав двох донечок. Разом з дружиною відкрив власний бізнес. У перші дні широкомасштабного вторгнення вивіз сім’ю у безпечне місце, а сам став на захист України.
Влас Лісний народився у Німеччині, де тоді служив його батько. Згодом сім’я переїхала до Вінниці, а ще пізніше — у Харків. Там Влас пішов до школи, потім вступив в університет.
Працював доменним координатором у ІТ-компанії. У цю сферу потрапив після навчання — пройшов кількамісячні курси, й компанія відразу покликала його на роботу як проектного менеджера.
“Влас був дуже яскравою людиною. Стресостійкий у всіх аспектах. За роки спільної роботи я жодного разу не бачив, щоб він був засмучений. А ще в нього було унікальне почуття гумору — однією фразою він міг просто повалити всіх на підлогу”, — каже Євген Пастушенко, товариш, колега й друг сім’ї.
“Із Власом ми були знайомі ще під час навчання у школі, проте спілкуватися почали в 2007 році, коли вступили в університети, — розповідає Ігор Корольков, близький друг бійця. — Ми жили поряд і разом ненавиділи нашу маршрутку, тому весь час ходили пішки й багато розмовляли. Це були найкращі мої прогулянки”.
У Власа та Ігоря було багато спільних хобі: вони любили фотографувати, подорожувати автостопом, дивитися американські серіали й стендап-шоу.
“Ми їздили на Закарпаття із Харкова й назад автостопом. Ночували десь у полі або в незнайомих людей. Це було дуже весело”, — згадує товариш.
За декілька місяців до повномасштабного вторгнення Влас Лісний дізнався, що вдруге стане татом донечки. А наприкінці січня лікарі повідомили, що в дитини є підозра на синдром Дауна.
“Я думала, що це — найгірша новина в моєму житті, думала, що лікарі помилилися. А Влас прийняв цю новину як належне, — згадує дружина Вікторія, з якою вони одружились у 2013 році. — Він готувався підтримувати здоров’я дитини, знайшов різні програми, прочитав, що такі діти при правильній терапії можуть навіть вчитися в університетах. Чоловік не сприймав хворобу як проблему”.
Як тільки 24 лютого в Харкові пролунали перші вибухи, Влас зробив усе, аби його сім’я була в безпеці: вивіз вагітну дружину та маленьку Йоланду до Чернівців. А сам вирішив приєднатися до ЗСУ. “Він сказав: “Вибач, Віко, я маю піти”, — згадує дружина Власа.
Служити пішов у 68-му окрему єгерську бригаду імені Олекси Довбуша зв’язківцем. “Щоб я не переймалася, він казав, що це бригада резерву”, — каже Вікторія.
За місяць до загибелі в чоловіка народилася друга донечка. Їй обрали незвичайне ім’я — Урсула, що означає “ведмежатко”. Влас бачив свою доню лише по відеозв’язку.
Під час служби він рідко ділився з дружиною подробицями роботи. Раз на тиждень телефонував по відеозв’язку старшій донечці Йоланді. Читав їй казки, показував гримаси, смішив. “Коли він пів дня не виходив на зв’язок, я зрозуміла, що щось сталося, — згадує Вікторія. — Я написала його начальнику, але він теж не відповідав”.
Коли він пів дня не виходив на зв’язок, я зрозуміла, що щось сталося.
...Життя Власа та ще 12-ти його побратимів обірвала ворожа ракета. Чоловіка витягли з-під завалів без ознак життя.
“Мій коханий був дуже спокійним і раціональним, ми з ним навіть ніколи не сварилися, бо це було неможливо. На нього можна було покластися, повністю довіритися, — каже дружина Вікторія. — Я не знаю, як Йола тепер буде без нього. У нас залишились дві казочки, які він надиктував, і одна колискова. Тепер я їх вмикаю донечці кожен вечір, бо вона просить...”
