Ігор Довгань з Вороновиці, що на Вінниччині, долучився до ЗСУ в перші дні великої війни. Бо найбільше прагнув, щоб його маленький син ріс у вільній Україні.
“Пообіцяла собі, що скільки житиму, стільки розповідатиму всім про коханого, його жертовність та подвиг, — каже дружина воїна Людмила Довгань. — З юних літ Ігор шукав можливість заробити, тому підпрацьовував на цегельному заводі. У 2015 році вступив в Університет державної фіскальної служби в Ірпені (нині — Державний податковий університет. — Авт.). Здобув освіту за спеціальністю “облік і аудит”. Закінчив військову кафедру, йому дали звання молодшого лейтенанта. Щоправда, за спеціальністю не працював, їздив на заробітки, займався будівельними роботами”.
Свого майбутнього чоловіка Людмила знала з юних літ, адже обоє з одного селища. Але зустрічатися почали лише у 2019-му. “Під час прогулянки Ігор сам підійшов, потім запропонував підвезти мене, попросив номер телефону. Цей хлопець підкорив моє серце своїми вчинками, ніжністю, турботою. Був не лише моїм коханим, а й другом, мудрим порадником, — додає співрозмовниця. — Невдовзі ми побралися, у грудні 2021 року народився син Нікіта. Чоловік вкладав його спати, купав, поки я поралася по господарству. Ігор мріяв ще про двох діток, хотів збудувати власний дім. Щоб заробити на життя, працював оператором пульта керування на підприємстві з будівництва доріг у Херсонській області. Там його і застала велика війна”.
Ігор Довгань приєднався до 120-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ, воював на Луганському і Донецькому напрямках. Побратими кажуть: він мав холодний розум, був дуже мужній і відповідальний. Згодом захисника призначили командиром стрілецького взводу. “21 березня 2024 року в населеному пункті Тоненьке, що під Покровськом, Ігор виводив особовий склад свого взводу для проведення ротації. Раптом з бронетехніки висадилися російські штурмовики. У протистоянні з ворогом чоловік дістав тяжкі кульові поранення. Загинув на місці, але це з’ясувалося не відразу, — розповідає дружина. — Нам повідомили, що Ігор зник безвісти. Я сподівалася, що він живий, що, можливо, у полоні. 140 днів ми жили у невідомості. Як потім дізнались, весь цей час тіло було у ворогів. І навіть коли його повернули в Україну й нам повідомили, що є збіг ДНК, я й тоді не вірила в загибель коханого. Та коли у львівському морзі мені видали обручку чоловіка, яка мала специфічну форму, все всередині обірвалося. Далі була важка процедура упізнання”.
В останню путь 28-річного Ігоря Довганя провели в рідному селищі. Старшого лейтенанта посмертно нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Рідні зареєстрували петицію з проханням удостоїти захисника найвищої державної нагороди — звання Героя України.
