“Коли почалася війна з Росією, я й секунди не вагався, чи йти на фронт”, — каже Дмитро Коцюбайло. Сьогодні він — командир 1-ї штурмової роти Добровольчого українського корпусу “Правий сектор”. Нещодавно йому присвоїли найвищу державну нагороду — звання Героя України.
“Ні я, ні більшість моїх побратимів із “Правого сектору” не мали бойового досвіду, — каже Дмитро Коцюбайло. — Тож із Майдану, де ми були від перших днів революції, поїхали у вишкільний центр “Десна” (військова частина ЗСУ, що спеціалізується на підготовці особового складу різних родів Сухопутних військ України. — Авт.). Там пройшли курс фізичної й тактичної підготовки”.
Дмитро каже, що дуже хотів потрапити в 30-ку вояків, які поїдуть на Схід першими. Так і сталося. Після відбору пройшов вогневу підготовку й вирушив на війну.
“На фронт я потрапив у 18 років”, — зауважує він.
До речі, його прадід був воїном УПА. “Саме моя сім’я завжди плекала в мені національну ідею. На кожному родинному святі ми говорили про подвиги прадіда, — пригадує чоловік. — Я знав, що боротися за Україну — це поважна справа”.
Псевдо Дмитра — “Да Вінчі”. “Річ у тім, що після школи я вступив у художній ліцей і планував стати художником. Якось мій друг сказав мені: “Тепер ти будеш Да Вінчі”. Згодом мене стали називати так й інші. Це прізвисько закріпилося за мною і на фронті”, — розповідає Дмитро Коцюбайло.
“Я НЕ МІГ СТОЯТИ ОСТОРОНЬ”
“У жовтні 2014 року я отримав важке осколкове поранення танковим снарядом у селищі Піски. У лікарні мені зробили декілька операцій, поставили титанову пластину, яка скріпляла кістку і поламану ключицю, — розповідає доброволець. — Уже за півтора місяця знову повернувся на фронт. Травмована рука не функціонувала, та я не міг витримати перебування у лікарні, розумів, наскільки моїм побратимам потрібна допомога. Я не міг стояти осторонь”.
Дмитро пригадує бій в районі Донецького аеропорту восени 2014-го. “Зі мною пліч-о-пліч боролись дуже близькі побратими, з якими я познайомився ще на Майдані. Під час бою ми трималися один одного, я часто підказував хлопцям, що робити. Тоді й відчув, що готовий нести відповідальність за їхні життя, — розповідає Дмитро. — Незабаром мене призначили командиром взводу, а вже у лютому 2015 року — командиром роти. Так я став наймолодшим серед добровольців, хто отримав таке звання”.
Незабаром мене призначили командиром взводу, а вже у лютому 2015 року — командиром роти.
“МИ БУДЕМО ЙТИ ДО КІНЦЯ!”
У 2017 році рота Дмитра вела активні бої з російськими найманцями в промзоні Авдіївки. Якось пізно ввечері йому подзвонила волонтерка.
“Сказала, що привезла нам молоко та якийсь одяг, — пригадує Дмитро. — Щоб не знімати хлопців з їхніх позицій, вирішив поїхати сам. Так і познайомився з Аліною. Вона волонтерила від самого початку війни, а 2016-го стала парамедиком. Після нашого знайомства Аліна час до часу супроводжувала мене як парамедик, коли я виводив танки на позиції. Спершу ми просто спілкувалися, а згодом стали зустрічатися. У 2017 році Аліна очолила медчастину в нашому підрозділі.
Тому впродовж трьох років, до 2019-го, ми воювали з нею пліч-о-пліч. Тепер час до часу вона приїжджає до мене на Схід. Буває, що я “вискакую” у справах до Києва. Звісно, хотілося б бачитися частіше, але Аліна розуміє, чому я не можу полишити фронт”.
Насамкінець Дмитро Коцюбайло каже: “Я не будую далекосяжних планів на майбутнє. Знаю лише одне — війна має закінчитися нашою перемогою, звільненням всіх окупованих територій, включно з Кримом. Ми будемо йти до перемоги!”
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, що нас чекає у 2022-му
