Під Бахмутом загинув 26-літній Михайло Кознюк з села Буковець на Івано-Франківщині. Він прославився у 2015 році після інтерв’ю одному з телеканалів, у якому на колоритному гуцульському говорі розповів про роботу вівчаря у Карпатах. Це відео зібрало на YouTube майже два мільйони переглядів.
2016 року старший вівчар Михайло Кознюк пішов служити в зону АТО. Під час повномасштабного вторгнення Росії воював у 8-му окремому гірсько-штурмовому батальйоні. Мав позивний “Михайло Іванович”.
“Під час повномасштабного вторгнення ми разом звільняли Київську, Чернігівську області. Були в одному екіпажі. В липні опинилися у різних підрозділах, але увесь час підтримували контакт і за можливості зустрічалися, — розповідає його побратим Олександр, з яким вони товаришували з 2020 року. — Він мені підпорядковувався і завжди чітко виконував вказівки. Справлявся з цим чудово, ніколи не підвів, навіть коли було страшно. Фраза, яку постійно повторював мені під час боїв: “Побачиш танк — стріляй, не зупиняйся”. Згодом Михайла підвищили. Спершу керував відділенням, потім став головним сержантом взводу”.
Батьки Михайла Кознюка мають дев’ятеро дітей. Михайло народився сьомим. Один із братів — учасник АТО, десантник, помер торік у рідному селі. Біля нього Михайло й заповів себе поховати.
“У нього був дуже добрий характер, життєрадісний. Міша ніколи не говорив про проблеми. Навіть коли телефонував з фронту, не розказував поганих новин, аби мене не засмучувати, — розповідає 34-річна сестра Галина Сенюк. — А ще він дуже любив худобу — свиней, овець. У вівчарі пішов ще малим. Мав золоті руки: любив усе робити в хаті, по господарству...”
Незадовго до загибелі Михайло дуже хотів приїхати додому. Зрештою комбат відпустив його на десять днів.
“Але він усе не хотів повертатися на війну. Хотів ще трохи побути тут, маму частіше бачити. Їй — 57 років. З моїм сином, а його похресником Матвійком більше часу проводити. Щось поробити біля своєї хати. Якраз перед від’їздом сказав моєму чоловікові покласти підлогу в коридорі, — плаче сестра. — 6 лютого він поїхав назад, а 12-го загинув...”
Усі близькі Михайла Кознюка кажуть, що він був віруючою людиною. “Як тільки я приїжджав, завжди шукав можливості зустрітися, посповідатися, причаститися, — каже Іоан Турчинський, капелан 8-го окремого гірсько-штурмового батальйону. — Був дуже доброю людиною. Ніколи не старався виділитися. Завоював серця людей своєю безкорисливістю і справедливістю. Він втілював у собі те, за що бореться Україна”.
