Знайомі й побратими кажуть: він був добрим сином, чоловіком і батьком. А ще — талановитим істориком, громадсько-політичним діячем, чесним з іншими й собою та безкомпромісним.
Народився Любомир Крупа у селищі Велика Березовиця, що на Тернопільщині. Його мати — педагогиня, кандидатка філологічних наук, батько — поет, драматург, журналіст, ексдепутат Верховної Ради. У школі хлопчик дуже любив історію, був добрим організатором. “Він збирав однокласників та друзів, щоб навести порядок у селищі. Діти розчищали русло річки, прибирали сміття на узбіччях. Наприкінці 1980-х Любомир організував перший патріотичний вертеп, слова до якого написав батько”, — згадує Ірина Крупа, дружина воїна.
Перед закінченням школи Любомир довго вагався, куди вступати. Все вирішила розмова з другом родини, етнографом Ігорем Геретою. Той запропонував юнакові стати істориком. “Ми познайомилися на вступі, — каже Леся Алексієвець, колега та одногрупниця воїна, докторка історичних наук, професорка Тернопільського національного педагогічного університету імені В. Гнатюка. — Любомира запам’ятала як дуже розумного, зібраного, виваженого студента. Й доброго товариша”.
Під час навчання у педінституті Любомир брав участь у всеукраїнській експедиції зі збору інформації про діяльність ОУН-УПА “Забуті могили”, розкопках Черняхівської культури, був одним із засновників та першим головою пошуково-наукового товариства “Обереги”. Як одного з найкращих студентів його рекомендували до вступу в аспірантуру. Але юнак хотів іти в армію.
“На той час у нього вже була я, — продовжує пані Ірина. — Звісно, я просила Любомира, аби він продовжив навчання. У нас не було неземного кохання, а була любов, про яку не говорять, яка лише для двох. Була повага й розуміння з пів погляду. Ми були бідними, купляли одну шоколадку на двох, сідали в парку і їли. Але почувалися неймовірно щасливими”.
Весілля у молодят було велике, на понад 300 гостей. Після одруження Любомир таки вступив до аспірантури, а Ірина продовжувала навчання на факультеті іноземних мов. Через рік у родині Крупів народився первісток Володимир. Чоловік настільки прикипів серцем до дитини, що в усьому допомагав дружині: купав, пеленав, годував сина, мав із ним особливий зв’язок. Другий син у родині народився у 2006-му. Назвали Святославом, бо батько дуже хотів, аби його діти мали імена давньоукраїнських князів.
Захистивши кандидатську дисертацію, Володимир Крупа працював викладачем соціології та проректором з виховної роботи у приватному вищому закладі “Тернопільський комерційний інститут” й Тернопільській вищій духовній семінарії імені Йосифа Сліпого. Згодом став заступником голови Тернопільської облради, директором департаменту освіти й науки ОДА.
А в перші дні повномасштабного вторгнення без вагань пішов у військкомат. Службу розпочав у 105-й окремій бригаді тероборони, ставши солдатом-кулеметником. Як не було зв’язку, йшов декілька кілометрів пішки, аби почути голос дружини. За декілька днів до загибелі написав у соцмережі: “У кожного свій фронт! Не чекайте закінчення війни — працюйте. Робімо спільну справу — все для фронту”. Він завжди повторював: “Горджуся тим, що українець”.
Вранці того трагічного дня, 23 березня 2023 року, воїн написав дружині, що в нього все добре, що намагатиметься хоч трохи поспати. Ірина знала, що напередодні всю ніч чоловік був на позиції. А наступного дня сусідка показала допис у соцмережі про те, що Любомир загинув. Сталося це біля села Гряниківка Куп’янського району на Харківщині. За словами побратимів, біля позиції захисників розірвалась міна... Щоправда, забрати тіло воїна з поля бою досі не вдалося. Майже рік Любомир Крупа вважався зниклим безвісти. Лише в березні цього року на основі свідчень побратимів і службового розслідування Тернопільський міськрайонний суд визнав воїна загиблим.
