Він пройшов шлях від льотчика-штурмана до начальника служби безпеки польотів 16-ї окремої бригади армійської авіації. За особисту мужність і героїзм Олександрові Григор’єву указом президента присвоєно звання Героя України. Посмертно.
“Коли ми познайомилися, Олександр був курсантом Харківського національного університету Повітряних сил, куди вступив із першого разу, — каже Тетяна Григор’єва, вдова офіцера.— Він одразу підкорив моє серце: високий, красивий, романтичний, а яка в нього була чарівна усмішка... Невдовзі стали зустрічатися, а коли після випуску Олександр отримав розподіл у військову частину в Бродах на Львівщині, я поїхала за ним. Там ми розписались, навіть нічого не сказавши про це рідним. Це був день лише для двох, який ми провели, будуючи плани на світле та щасливе майбутнє.
У 2010 році народився наш синочок Максим, я повністю віддала себе материнству і, як казав коханий, завжди була для нього надійним тилом. У нас була неймовірна родина. Я ніжно називала чоловіка “пташечкою”. Інколи жартувала, що у нього була коханка — його робота, він їй віддавався повністю”.
Маючи величезний досвід, Олександр Григор’єв брав участь у миротворчих місіях у Ліберії та Конго. До речі, в останній виконував посадку в кратер вулкана Ньямлагіра. А з 2014 року літав у зону АТО, звідки евакуйовував поранених побратимів. Часто доводилося рятувати й цивільних, серед яких діти.
Герой був великим шанувальником “Формули-1”. (звідси його псевдо — “Шумахер”). Не пропускав жодного гран-прі й планував поїхати на чергові перегони до Угорщини.
Після нападу рф на Україну полковник Олександр Григор’єв у складі екіпажу вертольоту Мі-8 разом із побратимами виконували бойові завдання. Літав і вдень, і вночі. А у вільну хвилину надсилав повідомлення дружині зі словами, що любить їх із сином, і турбувався, щоб при кожній тривозі ховались в укриття. Тетяна ж своєю чергою молилася за єдине — аби чоловік беріг себе й повернувся живим.
“28 лютого ми з Олександром працювали парою, я був ведучий, “Шумахер” — ведений. Раптово, з-за лісу вискочили на колону ворогів і як слід “дали” їм. Але й у відповідь отримали, — пригадує Василь Мулік, бойовий побратим загиблого та кум. — Ми вже відходили, хоч і суттєво пошкоджені обоє, але — на куражі, на адреналіні. Весело перемовлялися про те, як вдарили по окупантах, але за три хвилини Олександр Григор’єв зник з ефіру назавжди. Докричатися до нього я не зміг. І знайти його борт також. Понад місяць територія, де впав гвинтокрил, була під окупацією. Лише коли ЗСУ звільнили Київщину від ворога, з’явилася можливість розшукати екіпаж.
Я зміг виїхати на місце катастрофи, знайти тимчасове поховання військових біля місцевого храму та привезти тіла екіпажу “Шумахера” додому. Олександра, льотчика-штурмана Василя Гнатюка та бортового техніка Дмитра Нестерука поховали поруч — у Бродах”.
На жаль, через окупацію батьки та сестра загиблого не змогли приїхати з Мелітополя, аби віддати шану воїнові...
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як 45-річний Аріф Багіров вибирався із Сіверськодонецька на велосипеді
