Аріф Багіров — громадський діяч, волонтер і блогер. Він родом із Сіверськодонецька, там займався громадською діяльністю: організовував рок- та байк-фестивалі, створив інформаційну кампанію щодо лікарні в Лисичанську, говорив про краєзнавство і збереження історичної спадщини. Початок повномасштабного вторгнення Аріф зустрів у сусідньому місті — Старобільську...
У той же день він повернувся додому в Сіверськодонецьк. “Стріляти тут почали з перших днів війни. Гатили з “градів”, ствольної артилерії, — згадує він. — Після повернення я разом з іншими хлопцями став волонтерити — допомагав літнім людям і довозив їм медикаменти. Також ми годували покинутих тварин, визволяли їх із зачинених квартир. Крім того, евакуйовували колекції творів мистецтва з місцевих музеїв”.
Аріф Багіров каже, що з кожним днем ситуація у місті погіршувалася. “Найсильніший обстріл стався 8 березня. Тоді загинуло приблизно 20 людей. Після цього сіверськодончани почали масово евакуйовуватися з міста. І тривала евакуація ледь не щодня, доки окупанти не почали обстрілювати трасу Лисичанськ — Бахмут”, — згадує активіст.
За його словами, на початку травня ситуація у місті стала просто нестерпною: “З початку травня у Сіверськодонецьку зник зв’язок, а також електроенергія, вода й газ. Місцеві пекарні вже не мали змоги пекти хліб. Люди жили завдяки гуманітарній допомозі, яку завозила Україна”.
Аріф Багіров ще в перший день повномасштабного вторгнення вирішив, що залишатиметься у рідному місті до останнього й допомагатиме всім, чим тільки зможе.
“Та в суботу, 21 травня, ситуація так загострилась, що я був змушений виїжджати. До того ж я втратив дім. Тому узяв наплічник, велосипед і поїхав, — згадує чоловік. — Це була фактично остання змога покинути місто, адже міст на виїзді за декілька днів був повністю знищений. Тепер туди не може заїхати жодна машина гуманітарної допомоги — всі мости зруйновані, а трасу прострілюють”.
Це була фактично остання змога покинути місто, адже міст на виїзді за декілька днів був повністю знищений.
Чоловік витратив на дорогу приблизно шість годин. Каже, що майже не робив зупинок — лише під час обстрілів чи авіанальотів стрибав у кювет, де чекав тиші.
“Я — велотурист і об’їздив усю область, тому для мене здолати 50 — 70 кілометрів — дрібниці. Одразу вирішив, якщо доведеться евакуюватися, робитиму це на велосипеді, бо моя старенька машина може зламатися, а ровер ніколи не підведе”, — зазначає Аріф.
Під час евакуації Аріфа бої тривали в районі промислових об’єктів — заводів і шахт. Чоловік рухався трасою Лисичанськ — Бахмут під постійними обстрілами. “Мене мотивувала єдина думка: в кінці дороги буде спокій і я зможу видихнути”, — згадує чоловік.
Після прибуття у Бахмут Аріф Багіров рушив у Дніпро, а звідти — до Києва, де й планує залишитися.
“Останні три місяці в Сіверськодонецьку мене відучили планувати життя. Коли ти живеш одним днем і не знаєш, що буде завтра, то перестаєш думати про майбутнє. Але одне можу сказати точно: я й далі допомагатиму людям, а тим більше — моєму рідному Сіверськодонецьку”, — підсумовує чоловік.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також текст про те, як пройшли випускні у навчальних закладах, які постраждали від обстрілів рашистів
