Віктор Стальной із Костянтинівки, що на Донеччині, понад усе любив свою країну та родину — дружину, сина й дочку. Тому, коли ворог віроломно розпочав повномасштабне вторгнення, не вагаючись ні хвилини, добровільно взяв до рук зброю. Він був вольовий, мужній, грамотний воїн, піклувався про побратимів.
“Чи не щодня плачемо з дітьми від усвідомлення болючої втрати. Адже Віктор був не лише добрим бійцем, а й турботливим чоловіком і батьком. Ми завжди відчували, як він нас любить”, — розповідає дружина воїна Олена Стальна. За її словами, з Віктором вони були знайомі давно, ще з юнацтва, коли навчались в одній групі у технікумі. Але тоді були лише друзями. Щире й взаємне кохання прийшло, коли обом було по 30 років. Після одруження у пари народились син Родіон і донька Вікторія.
“Ви б бачили, як коханий радів донечці. Ім’я для неї сам обирав. Вона мов дві краплі води схожа на чоловіка. Вікуся завжди була дуже близька з татом, ділилася з ним своїми переживаннями й мріями”, — згадує моя співрозмовниця.
Повномасштабна війна застала Віктора Стального в Києві, де він працював на меблевій фабриці. Попри обстріли ворога, чоловік зміг дістатись до Костянтинівки і пішов до військкомату. А перед тим подбав, аби його родина виїхала у безпечніше місто.
“Він нас оберігав від хвилювань, тому казав, що служить у теробороні. А сам уже проходив навчання у військовій частині. Далі була передова. Віктор звільняв Херсонщину. У 2023 році отримав медаль “За військову службу”. Через контузії лікувався у шпиталях. ВЛК визнала чоловіка обмежено придатним. Його перевели до однієї з частин на посаду старшого механіка”, — каже Олена Стальна.
Із серпня 2024-го боєць воював на Курщині, але рідним про це зізнався лише згодом. Там і прийняв свій останній бій. Сталося це поблизу населеного пункту Ніколаєво-Дар’їно.
“За день до загибелі ми довго спілкувалися. У нас було багато мрій, якот купити великий телевізор на всю стіну, — додає дружина. — Але, на жаль, 25 жовтня під час виконання бойового завдання Віктор дістав смертельні поранення. Поховали коханого з військовими почестями на Алеї Слави Південного кладовища в Києві. Не нажились, не нарадувались одне одним та нашими дітьми. Час не лікує. Але навчає жити з болем...”
