У мирному житті Василь Пернаровський був художником, малював ікони, закінчив духовну семінарію. Багато працював задля своєї родини. А на фронті проявив себе як безстрашний воїн і надійний побратим.
Народився Василь Пернаровський у селі Корнів, що на Прикарпатті. З дитинства, як і більшість хлопчаків, любив футбол, грав з дідусем у шахи. У старших класах захопився різьбою по дереву. “Василь, коли пас корову, не байдикував, а вчився різьбити, — згадує Юрій, брат воїна. — Він був талановитий від природи, швидко опанував різьбу, а вирізьблені речі став інкрустувати. І так його та різьба захопила, що, закінчивши дев’ять класів, вступив до вищого професійно-технічного училища №3 в Івано-Франківську”. Далі юнак вдосконалив свою майстерність, продовживши навчання на художньографічному факультеті Прикарпатського університету імені Василя Стефаника. Там опанував ще й малюнок, кераміку, технології художніх виробів зі шкіри. А згодом здобув духовну освіту в семінарії. Проте ані священником, ані теологом не став, бо знову повернувся на мистецьку стежку й одним з перших на Прикарпатті став працювати з декоративними штукатурками. Рідні кажуть, що їхній Василь так багато всього встигав, бо наче поспішав жити.
Та найбільшим його скарбом була родина. Обранницею прикарпатця стала односелиця Богдана. Нині доньці подружжя, Ользі, 14 років. Вона успадкувала батьків хист і мріє стати дизайнеркою. А 17-літній Владислав навчається у коледжі електронних приладів.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Василь відвіз родину з Івано-Франківська в село, а сам приєднався до місцевої тероборони. За кілька днів його мобілізували. “Ми повернулися з села, а в хаті вже був зібраний наплічник. Чоловік не хотів, щоби ми його проводжали і плакали. Так і поїхав, — згадує Богдана Пернаровська, дружина воїна. Прикарпатець потрапив в Окрему президентську бригаду імені гетьмана Богдана Хмельницького. Пройшовши навчання на Яворівському полігоні, став кулеметником. Воював на Київщині, Сумщині, Харківщині, Чернігівщині, Донеччині. Під час одного з боїв біля Василя розірвалася міна, але він уцілів. Здавалося, що смерть його оминає.
За першої можливості воїн дзвонив дружині, батькам, братові. А як не мав змоги, то писав текстові повідомлення або надсилав голосові. Мати досі прослуховує ці записи й гірко плаче. За кілька днів перед загибеллю Василь був удома, у відпустці. “На вокзалі ми обійнялися, потиснули один одному руки, — розповідає Юрій Пернаровський. — Я був певен, що незабаром побачимося, разом святкуватимемо перемогу. Лише так — і ніяк інакше”. Але…
Ще 8 березня 2023 року Василь зателефонував дружині й мамі. Питав, чи все у них добре, бо йому наснився поганий сон. А вже наступного дня воїна не стало. Василь з побратимами пішов на підмогу іншим підрозділам, які відбивали наступ ворога поблизу селища Красногорівка, що на Донеччині. Окупанти почали обстрілювати наші позиції з танка. Один із пострілів став для прикарпатця смертельним.
Свій останній спочинок боєць знайшов у селі Корнів. Уже другі різдвяні свята в його родині сумні. Донька Ольга каже, що їм дуже бракує батькової коляди...
