Вадим Благовісний повертався з бойового завдання і вже йшов на приземлення. Аж раптом... ракета ворога. Шансів урятуватись не було.
За інформацією командування 299-ї бригади тактичної авіації, де служив 26-літній Вадим Благовісний, від початку повномасштабної війни він здійснив 95 бойових вильотів, у яких знищив 100 одиниць броньованої техніки, 80 машин, 40 автоцистерн з пальним, близько 800 рашистів. Нагороджений орденами Богдана Хмельницького ІІІ та ІІ ступенів, зроблено подання на присвоєння Вадиму Благовісному “Героя України” посмертно.
“Я все ще чекаю його з війни, — каже 28-річна Катерина Благовісна, Вадимова сестра. — Чекаю, що напише — все гаразд, і ми, як зазвичай, поговоримо телефоном. Але телефон мовчить. А в нашому рідному Синдаревському, селі на Чернігівщині на 50 хат, — свіжа могила...”
На початку повномасштабної війни брат і сестра телефонували одне одному або переписувались щодня. Вранці вона писала йому, надсилала смайлики, щоб додати трохи позитиву.
“А ввечері ми зв’язувались телефоном, бувало, робили “конференцію”: я, брат, батьки, — згадує співрозмовниця. — Вони, до речі, не хотіли виїжджати з нашого села, що було у “сірій” зоні на початку війни. Я жила разом з ними весь цей час, у невідомості, а після звільнення Чернігівщини поїхала за кордон, у Нідерланди. Повернулась — ховати брата”.
Востаннє вони поспілкувалися 6 вересня. Будували плани. Катерина хотіла приїхати з-за кордону, а Вадим мав намір взяти коротеньку відпустку. Відсвяткувати свій день народження, а згодом — і мамин.
“Я все питала: ну що тобі подарувати, що привезти? А він: та я все маю, нічого не треба. А потім: ну сама придумай, — ділиться сестра героя. — Ми хотіли зробити приємний сюрприз батькам, приїхати додому... 7 вересня вранці я написала братові, що дуже його люблю, побажала гарного дня. За кілька годин надійшло: “Навзаєм”. Тішилась, що з ним усе гаразд. Але вже пообіді Вадима не стало...
Тішилась, що з ним усе гаразд. Але вже пообіді Вадима не стало...
Нам сказали, що ракета збила його Су-25, коли він уже йшов на приземлення. Брат не розповідав, де саме мав вильоти, казав: “Ми там, де проблеми. Ми там, де потрібні”. Він був великий патріот України. Казав: ми воюємо вже не просто за свою землю, а за своюнацію, за її існування”.
“Вадим був одним із найближчих мені людей, ми одразу знайшли спільну мову. Він був людиною, котра допомогла мені впоратись з особистим горем, втратою чоловіка у квітні, — додає Тетяна Середюк, кума. — Саме він був свідком початку наших стосунків з Єгором, у нього вдома та з його допомогою той зробив мені пропозицію руки і серця.
Коли завагітніла, ми знали, що Вадим буде хрещеним батьком нашої доньки, адже ближчої нам людини в місті не було. Коли ми попросили його стати хрещеним татом для Єви, він радо погодився. Єва дуже любила його, а він “втрачав голову” від неї. Завжди усміхався, і таким я пам’ятатиму його довіку...”
