Михайло Тернавський родом із міста Ромни, що на Сумщині. Виріс у багатодітній сім’ї. З дитинства займався бігом, футболом, змішаними єдиноборствами. Мріяв стати військовим. Та вивчився на муляра-штукатура й плиточника. Досягши призовного віку, пішов на строкову службу, яку проходив на Харківщині. За одинадцять місяців після того почалося повномасштабне вторгнення.
“Російські війська зайшли в місто Балаклію, де була наша частина. Вибиратися звідти було важко, та зрештою ми потрапили до іншої тилової частини, де продовжили строкову. А після закінчення служби я підписав контракт, — каже Михайло Тернавський. — На початку минулого року просився, аби мене перевели в бойову частину. Міг потрапити в будь-яку бригаду, та мріяв доєднатись до лав до Третьої окремої штурмової. Тож коли дізнався, що перевели саме в “Трійку”, дуже зрадів”. Узяв собі позивний “Ворон”.
Спершу разом із піхотинцями Третьої ОШБ брав участь у боях на Луганщині. “По наших позиціях гатили з мінометів, а під час штурмів бої були на відстані до 50 метрів. Багато разів мене могло не стати, — ділиться “Ворон”. — Кулі пролітали за кілька сантиметрів, а якось біля мене “лягла” міна, то зазнав лише контузії, розірвало барабанні перетинки. Певно, ангел-охоронець добре мене оберігав”.
Через дев’ять місяців старший солдат Тернавський перевівся до роти вогневої підготовки, став стрільцем-снайпером. Тоді бійці зайшли на позицію поблизу Новоєгорівки. “Спочатку там було спокійно, але коли противник дізнався, що неподалік — Третя штурмова, до якої відчуває особливу ненависть, почав накривати чи не зі всіх видів зброї”, — розповідає воїн.
Вночі 18 січня він вирушив на іншу позицію — зарядити EcoFlow, потрібну для живлення радіостанцій та старлінків. Було так темно, що за метр нічого не видно, але це допомагало пересуватись непоміченим. До того ж боєць був у термопончо, завдяки якому ворожі дрони не могли зафіксувати його силует. “Пройшов посадку, почав перебігати поле. Раптом — спалах. Я впав і відчув, що права нога пече, наче окропом ошпарена. Спершу подумав, що був ворожий скид і мене поранено осколками, — розповідає Михайло. — Наклав турнікет. На адреналіні підвівся, спробував ступити на праву ногу, але впав”. Тоді лише зрозумів, що наступив на “пелюстку” (протипіхотна міна), а внаслідок вибуху відірвало частину стопи, лишилась тільки п’ята.
“Вирішив повертатись до своїх. Поповз, але заважало термопончо. Хотів його скинути, але тоді мене могли б засікти в полі ворожі дрони й добити, — зауважує “Ворон”. — Діставшись посадки, зрозумів, що повзти більше не можна, адже турнікет може зачепитись за гілки і послабитись, я стік би кров’ю”.
Воїн знайшов міцну палицю, сперся на неї й, стрибаючи на лівій нозі, рушив до позиції. Там побратими затягнули його в бліндаж і надали першу допомогу.
“Нога стала сильно боліти, знеболювального не було. Через годину хлопці взялися виносити мене до точки евакуації. Це було непросто, бо над нами весь час літали ворожі дрони, — каже Михайло. — Під час транспортування в медеваці мені стало зовсім зле. У стабпункті провели першу операцію й одразу ж перевезли до Харкова. Там довелось чекати на оперативне втручання — поранених було багато, я лежав на кушетці в коридорі. Нога дуже боліла, тож мені зробили блокаду. Коли прокинувся після операції й підняв простирадло, то побачив, що ногу ампутували. Зрадів, що залишилося коліно, легше буде ходити на протезі”.
“Коли дізнався, що Михайло втратив ногу, просив його триматися, — згадує двоюрідний брат воїна Сергій, який воював з ворогами в 2015 році. — Головне, що — живий”. “Ворон” спершу заборонив казати мамі про ампутацію. Його мучили фантомні болі. “Не раз відчував, наче судоми стискали пальці на правій нозі, яких немає. Проте намагався їх розігнути”, — розповідає боєць. Зрештою таки подзвонив найріднішій, запевнив, що все буде добре.
Згодом Михайла перевезли до Хмельницького, де під час чергової операції йому встановили ВАК-систему — для очищення рани. Опісля переніс ще кілька хірургічних втручань. Увесь час після поранення на зв’язку з “Вороном” була патронатна служба Третьої ОШБ — забезпечувала потрібним, підтримувала. А тоді поцікавилась, де він хоче проходити реабілітацію. Так воїн потрапив до НРЦ “Незламні” у Львові. Тут почав працювати з психологом, займався з фізичним терапевтом зміцненням м’язів здорової ноги, робив вправи для відновлення рівноваги. А ще — захопився різними видами спорту. “На двох ногах я ніколи не грав у баскетбол чи теніс, а тепер — почав! Зайнявся ампфутболом та хокеєм. Це дуже відвертає від важких думок, — запевняє Михайло. — Поряд — бійці з важкими ампутаціями, зокрема Микола, який втратив усі чотири кінцівки, але радіє життю! А в мене немає лише однієї ноги, це не проблема”.
Місяць тому “Ворон” отримав протез. Але забув про застереження лікарів — не перевантажувати ногу. Ходив увесь день. “Тоді мені казали: таке враження, наче вже давно ходжу на протезі, — ділиться з усмішкою. — Та через перевантаження кукси довелось відкласти протез. А якось, коли виходив з аптеки, милиці ковзнули на плитці, я розпластався на сходах, ушкодив пальці на руці і куксу”.
Після реабілітації воїн сподівається повернутись до рідної бригади. “Дуже скучив за побратимами — вони стали мені другою сім’єю”, — запевняє 22-річний Михайло Тернавський.
