40-річний волинянин Микола Цюрик пішов у військкомат у перший же день повномасштабної війни. Солдат ніс службу в 14-й окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого й загинув на посту внаслідок ракетного обстрілу.
“Микола народився у багатодітній сім’ї: він має ще двох братів, — розповідає матір бійця Ганна Цюрик. — З дитинства допомагав мені на городі, випасав худобу, наводив лад біля хати. Не було такої роботи, якої боявся б. Після школи син вступив до ПТУ, де здобув диплом тракториста. Потім була строкова служба в армії в одній із вінницьких частин. Коли ж демобілізувався, повернувся додому й підробляв на будівництві: об’їздив усю Україну, а потім — працював за кордоном. Усі хвалили мого сина: мовляв, у нього золоті руки й він дуже відповідальний.
Коли в 2014 році розпочалась антитерористична операція, Микола саме був удома у відпустці. Відразу пішов до військкомату та записався добровольцем. Син служив у нашій волинській 14-й окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого, пройшов запеклі бої в Іловайському котлі, Маріуполі, дивом залишився живим.
Через рік та два місяці повернувся додому, отримав земельну ділянку від держави й запланував зводити дім, бо до цього мешкав з нами. Знову став їздити на заробітки, вже й скупив усі матеріали. Залишалось тільки побудувати. Син так пишався, що матиме хату, обіцяв, що нарешті вже подумає про особисте щастя, подарує нам онуків. Та не судилося...”
За словами співрозмовниці, в перший же день повномасштабного вторгнення Микола знову вирушив до військкомату. Його взяли в ту ж частину, де він раніше служив.
“Разом із побратимами син вирушив у Київську область. Про війну не розповідав, а ми й не розпитували, все бачили в новинах. Востаннє мали розмову 11 березня: Микола сказав, що з ним усе добре й дуже просив не переживати. Він завжди оберігав мене. Материнське серце нічого не передчувало. Я постійно молилась і вірила, що після пережитого в 2014 році він повинен вижити й тут, — додає пані Ганна. — Та наступного дня час для мене навіки зупинився, бо не стало мого сина...
Востаннє мали розмову 11 березня: Микола сказав, що з ним усе добре й дуже просив не переживати.
Він виконував бойове завдання на посту біля села Наливайківка Бучанського району. Із побратимами того дня знищили чимало техніки та живої сили ворога. Аби українські воїни могли відійти, взяв на себе завдання прикрити їх від вогню. Микола до останнього був вірний присязі, проте на його пост прилетіла ракета рашистів. Він та ще двоє бійців загинули на місці”.
Поховали Миколу Цюрика у Камінь-Каширському з військовими почестями. Попереду труни несли гільце, обрядове дерево, та коровай. За бойові заслуги перед державою мужньому воїнові посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.
“Я би віддала все на світі, аби повернути сина. Він мені був даний Богом, — зі сльозами на очах каже мама Героя. — Хотілось би, щоб люди шанували та пам’ятали наших загиблих військових, завдяки яким ми досі живемо під спокійним небом...”
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як українці допомагають один одному під час війни
